– Мамо, ти серйозно хочеш переписати квартиру на Інну?
– Так. У неї троє дітей. Їм тісно.
– А я хто? Чужа?
Мама навіть голос не підвищила.
– У тебе є квартира. А в Інни – однокімнатна і троє дітей. Ми з татом переїдемо до неї, а свою трикімнатну віддамо їм.
Я стояла з телефоном у руці й дивилась у вікно на свою машину під будинком. На квартиру я заробляла п’ять років. Без вихідних. Вдень офіс, увечері підробітки. Ніхто мені нічого не дарував.
Інна так не жила жодного дня.
Вона вискочила заміж ще на третьому курсі. Потім одна дитина, друга, третя. Весілля – батьки. Пологи – батьки. Одяг дітям – батьки. Сидіти з дітьми – теж батьки. Тепер ще й квартира.
– То я теж ваша дитина, – сказала я. – Чому їй усе, а мені – “ти й так справишся”?
– Не починай, – різко відповіла мама. – У неї сім’я.
– А в мене що, життя не рахується?
Після цього подзвонила Інна.
Без “привіт”.
– Тобі чого не вистачає? Ще однієї відпустки? Ще однієї сумки? Це квартира батьків. Не лізь.
– Не лізти? Ти все життя сидиш у них на шиї, а тепер ще й квартиру під себе забираєш.
– Я зроблю так, як буде краще моїм дітям.
– Звісно. За чужий рахунок завжди краще.
Вона кинула слухавку. А за годину мама вже дзвонила мені в сльозах.
– Як ти могла таке сказати? Інна плаче. Каже, ти її виганяєш з дому і погрожуєш.
Я аж сіла.
– Що? Я такого не казала.
– Я не хочу це слухати. Ми вже почали оформлення.
Оце було найгірше. Не крик. Не сварка. А те спокійне “ми вже почали”.
Наче мене просто викреслили.
І тут у мене в голові все стало на місце. Не через квартиру. Через те, що так було завжди.
Інні – кращі речі.
Інні – поблажки.
Інні – “вона ще маленька”.
Мені – “ти старша, ти мусиш”.
Коли в мене з’явився хлопець, мама сказала: “Спочатку освіта, потім сім’я”.
Коли Інна на третьому курсі зібралась заміж, мама бігала по салонах і замовляла ресторан.
Я все життя намагалась заслужити те, що Інна мала просто так.
І навіть тепер мама не сказала: “Доню, мені шкода, що тобі боляче”.
Вона сказала інше:
– Ти сильна. А Інна без нас не впорається.
Оце і була вся правда.
Не “у неї діти”.
Не “їм тісно”.
Не “так буде правильно”.
Просто одну дочку вони жаліли. А другу – використовували за зручністю.
Через тиждень мама подзвонила знову.
– Приїдеш у неділю? Інна з дітьми буде. Посидимо по-сімейному.
Я спитала:
– Щоб я подивилась, як ви даруєте їй квартиру?
Мама замовкла.
Я теж.
А потім сказала:
– Не дзвони мені, коли вам знову знадобиться “сильна дочка”.
І поклала слухавку.
