– Що вона в тобі знайшла? – Олег наздогнав Павлика на кросі й пішов поруч, важко дихаючи, але не відстаючи. – Скажи чесно. Чим ти кращий за мене?
Павлик навіть не одразу зрозумів, про що мова.
– Ти про Іру?
– А про кого ще? Вона другий рік дивиться тільки на тебе. Це ж смішно.
Павлик збився з темпу, глянув на нього і тихо сказав:
– Не тобі вирішувати, що смішно.
Олег скривився і рвонув уперед. Але того дня він програв не на фізкультурі.
Усе почалося ще в дев’ятому, коли до класу зайшла новенька. Іра. Гарна настільки, що в класі на кілька секунд стало тихо. Хлопці витріщилися, дівчата переглянулися, а Олег усміхнувся своєю звичною усмішкою людини, яка звикла, що вибирають її.
Іра пройшла повз усіх і сіла біля Павлика.
– Тут вільно? – спитала вона.
– Так, – ледве вимовив він і посунувся.
Павлик був тихий, непомітний, з тих хлопців, яких у класі можуть не помічати місяцями. А Олег був навпаки. Високий, красивий, упевнений у собі. Добре вчився, грав на гітарі, співав, любив бути в центрі. До Іри в нього не було сумнівів: така дівчина рано чи пізно мала звернути увагу саме на нього.
Але Іра на перервах говорила з Павликом.
Питала про вчителів, про школу, сміялася з ним тихо, без показухи. Потім вони почали ходити разом додому. Він допомагав їй з алгеброю, вона приносила йому книжки. У класі спочатку шепотілися, потім звикли. Один тільки Олег не звик.
Його дратувало все. Що Іра не ловить його погляд. Що не сміється голосніше, коли він жартує. Що не шукає приводу підійти. Що біля неї завжди Павлик.
Після уроків Олег таки пішов проводжати Іру сам. Павлик того дня залишився на секції.
Олег ішов поруч, сипав жартами, згадував шкільні історії, навіть говорив незвично м’яко. Іра чемно слухала. Біля свого під’їзду вона зупинилася.
– Може, в кіно сходимо? – спитав він.
– Ні.
– Чому?
– Бо не хочу.
Він усміхнувся, ніби не почув.
– Та годі. Просто погуляємо. Познайомимось ближче.
– Не треба, – сказала Іра. – І одразу скажу: я не хочу, щоб через це засмутився Павлик.
Олег аж завмер.
– Засмутився? Ви що, разом?
– А тобі яка різниця?
– Велика, – різко відповів він і схопив її за руку. – Я теж можу бути поруч. Не гірший за нього.
Іра відразу висмикнула долоню.
– От саме тому й не можеш.
Вона зайшла в під’їзд і не озирнулася.
Наступного дня Олег зробив вигляд, що йому байдуже. Почав крутитися біля інших дівчат, ходив на танці, міняв симпатії одну за одною, сміявся голосніше за всіх. Але в класі бачили: коли Іра з Павликом виходили разом, Олег замовкав.
На випускному вони теж були вдвох. Спокійні, певні, ніби давно все вирішили без зайвих слів. Після школи вступили в один інститут. На останньому курсі одружилися.
Олег поїхав у столицю. Казали, влаштувався добре. Казали, був одружений не раз. Казали, щоразу все закінчувалося однаково: спочатку красиво, потім важко, потім розлучення. На зустрічі випускників він не приїжджав жодного разу.
А Іра з Павликом повернулися в рідне місто. Виховували доньку. Жили тихо, без показухи. Іра все така ж гарна, Павлик уже давно не той сором’язливий хлопець із останньої парти – міцний, спокійний, надійний.
На одній зустрічі випускників хтось знову згадав Олега. Сказали, що він живе вже з четвертою дружиною і все одно незадоволений.
Іра тоді тільки поправила чашку на столі й сказала:
– Він колись питав, що я знайшла в Павликові.
Усі замовкли.
Вона усміхнулась і відповіла сама собі:
– Чоловіка. Не дзеркало.
