– Ти серйозно зараз купила собі серум за три тисячі? – Борис тримав у руках пакет і дитячий комбінезон, у якого розійшлася блискавка. – А Єві що вдягати?
– Те, що купиш ти, – Катя не підвела очей від дзеркала. – Ми це обговорювали ще до вагітності.
– Та годі вже з цією мантрою! – він кинув комбінезон на диван. – Дитині рік. Ти досі живеш так, ніби вона – мій проєкт, а не наша донька.
– А ти живеш так, ніби я народила тобі безкоштовну няню.
Єва в стільчику почала смикати ложкою по столику. Борис глянув на дитину, потім на Катю.
– Я працюю один.
– Бо ти сам кричав: "Я все потягну". Дослівно.
– Я думав, у мене дружина, а не людина з прайсом на материнство.
Катя повільно повернулася.
– А я думала, у мене чоловік, а не продавець обіцянок.
Він усміхнувся – коротко, злісно.
– Зручно. Декретні – на себе. Манікюр – обов'язково. Зал – обов'язково. Няня – обов'язково. А памперси хай магічно з'являються, бо ти ж "так погодилась".
– Не перекручуй. Я одразу сказала: я не збираюся розчинятися в дитині. Не збираюся ходити в розтягнутій футболці й просити в тебе на шампунь.
– Ага. Ти просто просиш на все інше.
– Я не прошу. Я нагадую, що ти пообіцяв.
Він підійшов ближче.
– Знаєш, що найгірше? Ти не мамою хотіла стати. Ти хотіла залишитися головною в кімнаті, навіть коли в кімнаті з'явилась дитина.
– А ти хотів дитину як медаль. Поки гарно звучить. А як почалась робота – одразу в кущі.
Єва заплакала. Борис взяв її на руки незграбно, вона вигнулась і потягнулась до Каті.
– От бачиш? – сказав він. – Їй мати потрібна, а не косметолог.
– Не смій. Не смій мені цим тикати. Я з нею 24/7. Ти один вечір не можеш витримати без дзвінків кожні пів години.
– Бо ти влаштувала собі вихідний у той момент, коли дитині місяць!
– Бо ми так домовилися!
Він засміявся вголос.
– Нормальні жінки не прописують у договорі право "відпочити від немовляти".
– Нормальні чоловіки не брешуть, щоб жінка від них народила.
Він поставив Єву назад у стільчик трохи різкіше, ніж треба. Дитина закричала голосніше. Катя миттєво підлетіла, забрала доньку, притисла до себе.
– Обережно!
– Та нічого я їй не зробив.
– Ти злий на мене, а зриваєшся на ній.
– Не перекладай. Це ти в нас свята. У тебе навіть дитина не причина відмовитися від салону.
Катя витерла сльози Єви рукавом і кинула:
– А в тебе навіть дитина не причина тримати слово.
* * *
Через тиждень вони сиділи в кафе на хрестинах у племінника Борисової сестри. За довгим столом – родичі, тарілки, дитячі крики, тости. Єва дрімала в колясці поруч.
Свекруха, не дивлячись на Катю, голосно сказала в бік сестри:
– У наш час після пологів жінки думали, як сім'ю втримати, а не як брови оновити.
За столом хтось хмикнув. Хтось опустив очі. Катя поставила виделку.
– Скажіть прямо, якщо це мені.
– А що, неправда? – свекруха нарешті подивилась на неї. – Дитина ще маленька, а ти вже няню тягаєш. Мати так не робить.
– Мати робить так, щоб не з'їхати з глузду.
– Не драматизуй, – втрутився Борис. – Усі якось вирощують дітей без армії помічників.
Катя повільно повернула голову до нього.
– "Усі" – це хто? Ті, кому потім соромно сказати, що вони ненавиділи своє життя в декреті?
За столом запала тиша.
Свекруха пирхнула:
– Тільки не треба цього сучасного егоїзму. Народила – терпи.
Катя всміхнулась без радості.
– Ось вона, ваша улюблена правда: ви називаєте любов'ю все, що жінка робить через виснаження.
– Катю, – тихо прошипів Борис, – припини.
Але його сестра вже нахилилась уперед:
– Та ні, нехай договорить. Нам же всім цікаво, чому дитячі речі має купувати батько, поки мама витрачає свої "принципово не сімейні" гроші на себе.
– Бо батько сам на це погодився, – відрізала Катя.
– Коли заманював тебе в ліжко? – свекруха скривилась. – Чи в вагітність теж контракт був?
Борис не зупинив її. Лише дивився в тарілку.
Катя кивнула.
– От. Оце найцікавіше. Коли вашому сину була потрібна дитина – мої умови були "мудрими" і "чесними". Коли дитина стала дорогою і незручною – я раптом погана мати.
– Бо ти нею і є, – кинув Борис.
Тиша стала важкою. Навіть сусідній стіл стих на секунду.
Катя повільно підвелась.
– Повтори.
– Ти чула.
– Ні, при всіх. Щоб твоя мама теж не переплутала, хто тут бреше. Повтори, що я погана мати, бо не хочу зникнути як людина.
Він теж встав. Обличчя вже горіло.
– Ти погана мати не тому, що ходиш на манікюр. А тому, що в тебе на першому місці завжди ти. Завжди. Навіть зараз. Тобі важливіше бути красивою, ніж бути потрібною.
Катя зробила крок до нього.
– Соціально зручна брехня в тому, що жінку називають хорошою матір'ю тільки тоді, коли вона безкоштовно згоріла.
– А соціально незручна правда в тому, – різко відрубав Борис, – що деякі жінки народжують дітей, ніби це аксесуар, який має вписатись у їхній графік.
У когось впала виделка. Свекруха прошепотіла: "Ну все…"
Катя дивилась на Бориса кілька секунд, потім нахилилася до коляски, взяла Єву на руки і сказала вже тихіше:
– Добре. Тоді ще одна незручна правда. Деякі чоловіки хочуть дитину тільки до моменту, поки не треба за неї платити грошима, сном і свободою.
– Я плачу за все! – вибухнув він на весь зал.
– Крім ціни власних слів.
– Та ти просто шантажистка! Ти з самого початку продавала мені материнство по пунктах!
– А ти його купував. І зараз удаєш, що тебе обдурили, бо товар виявився живою людиною.
Свекруха підскочила:
– Не смій так говорити про дитину!
– Я не про дитину. Я про вашого сина.
Борис рвучко відсунув стілець.
– Все. Досить. Якщо тобі так важко бути в сім'ї – йди. Але доньку я тобі калічити не дам.
Катя засміялась коротко, ніби її вдарили.
– Калічити? Це ти зараз про мене? Про ту, яка рік жила за правилами, які ти сам підписав ротом?
– Та які правила? Я думав, ти станеш нормальною матір'ю!
– А я думала, ти станеш нормальним батьком.
Єва знову заплакала. Люди відверталися, але слухали всі.
Борис витягнув телефон.
– Добре. Раз уже пішла така відвертість – покажи всім, скільки ти за місяць витрачаєш "на себе".
– Покажи всім, скільки разів ти лишався з донькою без дзвінків "де серветки" і "вона дивно дихає".
– Я хоч стараюсь!
– Ти стараєшся виглядати жертвою.
– А ти – королевою.
Катя подивилась на свекруху, на сестру, на людей за столом, які вже навіть не вдавали, що їдять.
– От чому вам так подобається Борисова версія? Бо в ній усе зручно: жінка має мовчки тягнути, а якщо не хоче – вона чудовисько.
Свекруха холодно відповіла:
– Ні. Просто в моєму світі на дитину не шкода ні грошей, ні себе.
Катя кивнула.
– А в моєму світі дитині не потрібна мати, яка себе ненавидить.
Борис зробив крок до неї.
– У твоєму світі всім навколо треба просто обслуговувати твої потреби.
– У твоєму – жінка повинна бути вдячна, що їй дозволили народити від чоловіка, який не витримує навіть власних обіцянок.
Він різко простягнув руку до коляски з сумкою.
– Поклади Єву. Ти зараз не в тому стані, щоб із нею їхати.
Катя відсахнулась.
– Не торкайся.
– Я її батько.
– Згадав.
– Катю, не починай цирк.
– Це не я почала приниження при всіх.
– А ти ним живеш. Просто сьогодні глядачі є.
Секунда тиші.
Потім Катя розстебнула сумку, дістала запасний бодік, кинула його на стіл перед Борисом.
– Ось розмір. Раз ти такий батько – купиш сьогодні сам.
Він навіть не глянув на бодік.
– А ти що купиш? Нові вії?
Хтось нервово хихикнув. Катя зблідла.
Вона повільно зняла обручку і поклала її просто в його келих із недопитим соком.
Ніхто не ворухнувся.
– Куплю собі адвоката, – сказала вона.
Борис витер обличчя долонею, подивився на кільце в склянці, потім на неї.
І усміхнувся.
– Добре. Тоді спочатку поясниш у суді, чому няня бачила мою дитину частіше, ніж я хотів.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
