Життя йде, пливе мимоволі…
Бувають негаразди або навпаки радощі на моєму шляху, але що поробиш треба жити життя, а не проживати його. Зараз мені вже 40 років, маю люблячу сім’ю, двоє дітей: Аня та Костя, вони двійнята і чоловік мій Олександр.
Також ще є в мене сестра Лариса, вона на три роки старша. Я хрещена її донечки Руслани. Люблю Ларису, але останнім часом з нею коїться щось неладне. Дивна якась стала, раніше за неї я такого не помічала…
Постійно вона на щось скаржиться, то суп не вийшов, то продукти дорогі, то може облаяти колегу по роботі, бо щось ніби не виходить, то кредит у них великий, то буває з чоловіком у неї якісь проблеми. І цей весь негатив вона «виливає» на мене.
Наші батьки живуть недалеко від нас і Лариса теж частенько навідується до них в гості. Мама дуже жаліє сестру, така вона бідна нещасна.
Я теж можу розказати багато що про свої проблеми, різні неприємні ситуації в житті, але навіщо батькам хвилюватися зайвий раз? Я доросла людина і повністю сама беру відповідальність за себе.
Якось одного вечора, я прийшла з роботи, готувала вечерю у піднесеному настрої і чую дзвінок у двері. То виявилася Лариса вирішила зайти в гості, звісно ж, без попередження. І почалося…
– Віриш, я вже так втомилися жити з постійними думками про кредит… Як нам його виплачувати? – почала в котрий раз нити сестра.
– Ну нічого, маленькими кроками йдете до цілі і все буде добре, – заспокоювала її я.
– Ні, ти не розумієш, до цього кредиту ще й на роботі завал, не хочуть вчасно платити зарплату. Я як зайшла в магазин, так омліла від тих цін. Як можна так наживатися на людях??? Як мені, нам, жити далі? – поскаржилася Лариса.
– Такі у нас зараз реалії і нічого ми не зможемо вдіяти, на жаль, – вже трішки на нервах відповіла я.
І от знову скарги на життя, на людей, на обставини і таке відчуття ніби все так і треба. Ось вона прийшла, весь негатив мені віддала, а сама пішла спокійно додому. У той вечір здалося, що вона емоційний вампір і я почувала себе вже геть не добре.
А от 8 січня у мами був День народження. Ювілей – 65 років.
Вона святкувала вдома по-домашньому. Ми з чоловіком купили букет червоних троянд, набір гарненьких келихів з позолотою і поїхали вітати маму.
Лариса теж приїхала з дітьми, з чоловіком. Ми чудово провели вечір, згадали дитинство, насміялися і відпочили душею, як говорять.
Уже було о пів на дев’яту і ми почали збиратися додому. І от був для мене шок, коли ті самі келихи, які я подарувала, мама почала класти в торбу Ларисці. Я здивувалася і тоді промовчала, аби не псувати свято. А от коли сестра пішла додому, я мамі так і говорю:
– Мамо, мені здалося чи ти віддала мій тобі подарунок Ларисі? – обережно, але з образою в голосі, запитала я.
– Так, сонечко, вони зараз їй потрібніші. У неї таке тяжке життя, вона як прийде, як розкаже мені про все, так в мене аж серце кров’ю обливається.
– Але це мій подарунок тобі, а не їй… – я тихенько і дуже засмучено відповіла.
Уже не стала продовжувати розмову і не хотіла казати, що витратила майже останні гроші, аби зробити мамі приємно.
Ось так вийшло: одній дитині мама дала, а в іншою забрала. Дивно якось. Цю ситуацію я ще довго згадувала, як можна було так вчити? Як довести, що мама не права в ці ситуації. Комусь все, а комусь нічого.
Напишіть нам у коментарях у Facebook!
