– Мамо, завтра прийдемо. Я з Юлею. Ми подали заяву.
– Ти спочатку фото скинь.
– Мамо, це не співбесіда.
– Для шлюбу – ще й яка.
* * *
– Добрий вечір, Ларисо Аркадіївно.
– Це і є Юля?
– А що не так? – Олег стиснув коробку з тортом.
– Я чекала когось… помітнішого. Ну нічого. Сіре теж іноді практичне. Менше шансів, що уведуть.
Юля поставила квіти на тумбу.
– Проходьте, – сказала господиня і тут же глянула на її туфлі. – Акуратніше. У мене тут не гуртожиток.
На кухні Лариса Аркадіївна розрізала торт, ніби когось карала.
– Де працюєш?
– Вчуся і працюю адміністраторкою.
– Адміністраторка – це гарна назва для дівчини на вході. А батьки хто?
– Мама вчителька. Тато інженер.
– Головний?
– Ні.
– Ясно. Значить, тягнути вас будуть емоціями. Не грошима.
Олег різко поставив чашку.
– Мамо, досить.
– Ні, не досить. Я одна тебе піднімала не для того, щоб ти одружився вниз.
Вона повернулась до Юлі:
– Ти не ображайся. Правду боляче чути тільки тим, кому нічим відповісти.
Юля мовчала.
– Скажи хоч щось, – кинув Олег.
– А що тут казати? – Юля всміхнулась так, що стало ще гірше. – Я просто дивлюсь, як ви двоє звикли, що вас треба витримувати.
Лариса Аркадіївна відклала ніж.
– О, заговорила. Стрижень знайшовся. Але слухай уважно: *чужа любов дуже часто оплачується чужими грошима*. Коли у вас закінчиться романтика, платити буде мій син.
– Ваш син не ваш банкомат, – тихо сказала Юля.
– Зате не дурень. Я його таким виростила.
– Ви виростили зручного, – відрізала Юля. – Це не одне й те саме.
– Юлю, ходімо, – Олег встав.
– Ні, зачекай, – Лариса Аркадіївна навіть не підвищила голос. – Нехай дівчинка теж скаже, на що вона розраховує. На квартиру? На машину? На хлопця, який соромиться сказати "ні" жінці?
Олег зблід.
– Я тобі все дитинство казав "так", бо ти була одна. Не плутай вдячність із правом володіти мною.
– А без мене ким би ти був? – усміхнулась мати. – Таким самим інженером "простим", як її тато?
Юля взяла сумку.
– Олеже, я в коридорі.
– Ні, стій, – сказав він, але вже їй у спину.
Лариса Аркадіївна допила чай.
– Якщо це весілля буде, її батьків там бути не повинно.
Олег повільно повернувся.
– Що?
– Я не сяду за один стіл із людьми, які нічого не можуть дати. Це мій сором, не твій.
Юля завмерла в коридорі.
– Тобто мої батьки – сором? – спитала вона.
– Якщо прямо – так. Просто не всі мають сміливість це сказати вголос.
* * *
Розпис був без неї.
Після – маленька вечеря з батьками Юлі і друзями.
На третій день Лариса Аркадіївна подзвонила.
– Квартиру купили?
– Купили, – сказав Олег.
– Ти оформив на себе?
– На нас.
Пауза.
– Тобто ти збирав роками, а вона зайшла під кінець і отримала половину?
– Вона внесла більше, ніж я.
– Бо її батьки додали?
– Так. І що?
– Те, що коли дають гроші, потім сідають на шию. Це не допомога. Це спосіб зайти у ваш дім без ключа.
Юля чула розмову з кухні.
– Передай своїй дружині, – продовжила Лариса Аркадіївна, – що купити частку в квартирі легше, ніж заслужити місце в сім'ї.
Юля забрала телефон.
– А місце в сім'ї у вас видається за довідкою про зарплату батьків?
– Місце в сім'ї треба заслужити.
– Ви його теж заслужили? Чи просто народили сина й вирішили, що тепер він вам винен до смерті?
– Я його виростила одна.
– І тепер виставляєте рахунок?
Олег спробував забрати телефон.
– Юлю…
– Ні, нехай договорить, – сказала мати. – Такі, як ти, дуже люблять рівність, поки платять інші.
– А такі, як ви, дуже люблять жертву, поки вона мовчить.
* * *
На новосілля Олег все ж її вмовив прийти.
– Без сцен, – сказав він у дверях.
– Якщо твоя дружина мовчатиме – без сцен.
– Якщо ви перестанете міряти людей грошима – теж.
– Не повчай матір.
У квартирі вже сиділи Юлині батьки, дві подруги Юлі, колега Олега з дружиною. Коробки замість столиків, пластикові тарілки, запах фарби.
– Добрий вечір, – сказав Юлин тато і простягнув руку.
Лариса Аркадіївна глянула на неї секунду довше, ніж треба, і лише кивнула.
– Ми без пафосу, – усміхнулась Юлина мама. – Головне, що молоді разом.
– У когось тільки це й залишається, коли особливо нічого дати, – відповіла Лариса Аркадіївна.
За столом стало тихо.
– Мамо, – тихо попередив Олег.
– Що "мамо"? Я ж нічого неправдивого не сказала.
Юля поставила келих.
– Ви спеціально це робите?
– А ти спеціально строїш із себе хорошу?
Лариса Аркадіївна обвела поглядом гостей.
– Всі тут так зворушуються її простотою. Але чомусь половина квартири оформлена не на "простоту", а на Юлю. Любов любов'ю, а частка – в реєстрі.
Подруга Юлі опустила очі.
Юлин батько напружив щелепу.
Олег встав.
– Все. Досить.
– Ні, не досить! – різко сказала мати вже на весь стіл. – Чому коли жінка страхується квартирою – це "розумно", а як мати страхує сина від помилки – це "токсичність"? Подвійні стандарти у вас не тиснуть?
Тиша стала гіршою за крик.
І саме тут Юля перейшла межу.
Вона повільно дістала з папки документи і поклала перед усіма.
– Давайте вже без удавання. Ось платіжки. Ось переказ від моїх батьків. Ось внесок Олега. Я справді внесла більше. І знаєте, що найсмішніше? Я ще й пропонувала оформити більшу частку на нього. Це він відмовився.
Олег різко повернувся до неї.
– Ти навіщо це винесла?
– Бо я втомилась, що мене тут купленою називають.
– Тобто ти зараз вирішила довести моїй матері, скільки ти коштуєш? На папері?
– А що ти пропонуєш? Знову мовчати?
Лариса Аркадіївна всміхнулася.
– От бачиш, синку? Коли жінку принижують – вона плаче. Коли зачіпають її вигоду – вона дістає документи.
Юлина мама підвелась.
– Досить. Це вже хамство.
– Ні, – сказала Лариса Аркадіївна, не зводячи очей із Юлі. – Це якраз та правда, яку у вас не прийнято говорити. Бідним соромно, багатим незручно, а розумним – смішно.
Юля зблідла.
– Ви зараз назвали моїх батьків бідними?
– А вони багаті? Чи ми тут усі маємо брехати з ввічливості?
Юлин тато різко відсунув стілець.
– Олеже, або ти зараз ставиш її на місце, або ми йдемо.
І тут Олег сказав те, після чого замовкли всі:
– А чому тільки її?
Він подивився на Юлю.
– Ти теж гарна. Поки справа не дійшла до публічного приниження, ти мовчала. Як тільки зачепили твою "чесність", ти розклала чеки перед моєю матір'ю, ніби це аукціон. Ви обидві зараз робите з мене приз, за який торгуєтесь.
– Я тебе захищала, – прошепотіла Юля.
– Ні. Ти доводила, що не гірша. Це різне.
– А ти? – у неї затремтів голос. – Ти знову став між двох жінок і образився, що тебе розривають? Може, проблема не тільки в нас?
Подруга Юлі тихо сказала: "Ого…"
Лариса Аркадіївна повільно встала.
– Я піду. Тут уже без мене чудово впорались.
Вона пішла до дверей, але на порозі обернулась:
– До речі, синку. Якщо завтра ця квартира раптом перестане бути "вашою любов'ю", не приходь до мене жити з коробками. Я не приймаю повернення товару.
Двері грюкнули.
Юлин батько взяв куртку.
– Ми теж підемо.
– Тату, сядь, – сказала Юля.
– Ні. Я не буду їсти в домі, де мою сім'ю назвали соромом.
Олег сперся руками об коробку-стіл.
– Супер. Просто супер.
– Це ти її привів, – кинув Юлин тато.
– А ви чекали, що я все життя буду її ховати? – огризнувся Олег. – Зручно. Всі чесні, поки платять не вони.
– Що ти сказав? – різко підняла голову Юлина мама.
Юля дивилась на нього так, ніби вперше бачила.
– Повтори.
Олег теж завмер, ніби сам не зрозумів, що сказав.
І саме в цей момент у двері подзвонили.
– Хто ще? – видихнула Юля.
Олег відчинив.
На порозі стояла Лариса Аркадіївна. З переноскою в руках.
– Забула сказати. Я вам тут дещо привезла, раз уже новосілля.
Вона підняла переноску. Усередині руде кошеня било лапою по дверцятах.
– Вчіться хоч когось любити без документів. Хоча б його.
Юля подивилась на кошеня, потім на Олега.
– Тільки не кажи, що вона зараз зайде.
