Я не дівчинка вже. Мені сорок дев'ять. Я не в казки вірю, а в платіжки, черги й тиск.
Зранку в мене все по годиннику. О шостій встала. Поставила чайник. Каптоприл під язик. Потім у "АТБ" забігла перед роботою: батон – 27, молоко – 41, яйця вже під 70. Курка по акції, бо без акції я на неї вже тільки дивлюся. Комуналка за лютий – 4 860. І це ще без сюрпризів. У під'їзді тягне хлоркою і старою їжею, бо сусідка з третього знову вилила щось у сміттєпровід. Ноги до вечора гудуть так, ніби не я на роботі, а по мені весь день ходили.
А дочка моя Дарина все чекала свого Андрія.
Скільки я їй казала: якщо чоловік любить, він не роками "визначається". Він робить. А цей робив одне – рахував. То машина йому потрібна. То гараж. То "не час на весілля". То "штамп нічого не міняє". Дуже зручно. Вихідними вона до нього через пів міста їздила, як на вахту. Готувала, прала, гладила, усміхалась. А назад у неділю ввечері – до нас, у свою кімнату. І так не місяць. Не два. Два роки.
Я тоді їй сказала: не говори нічого, але якщо хочеш побачити правду – скажи йому про бабусину квартиру.
Квартира та дісталася Дарині після моєї мами. Двокімнатна, в центрі. Стара, але своя. Там ще мамин сервант стоїть, запах книжок і старого дерева. Я ту квартиру своїми руками вичищала після похорону. Вапняні стіни мила, банки з антресолей знімала, сльози ковтала.
І що ви думаєте.
Він не просто ожив. Він уже все вирішив за нас.
Дарина тільки сказала йому, що оформляє спадщину, а він того ж вечора покликав її до себе. Свічки. Квіти. На коліно став. А через день, не дочекавшись ні розмови з нами, ні дати, ні навіть нормального знайомства по-людськи, уже скинув комусь оголошення про свою орендовану квартиру. Бо, як він сказав, "нема сенсу палити гроші, якщо в нас тепер є куди заїхати". Не "може, переїдемо". Не "як ти дивишся". Уже дав слово хазяйці, що з'їде до кінця місяця. Уже порахував, скільки зекономить.
Коли Дарина мені це сказала, в мене аж вуха заклало.
А далі було ще краще.
Він почав їй пояснювати, чому все правильно. Спокійно так. Розумно. Навіть холодно.
Каже: "Ми молоді, нам жити треба зараз, а не колись. Навіщо квартирі простоювати? У вас старших уже все є. А ми маємо шанс встати на ноги".
Чуєте?
"У вас старших".
Наче ми вже на цвинтар повземо. Наче моя мати ту квартиру не прожила, не вистраждала, не збирала на кожну ложку.
Дарина ще пробувала щось м'яко говорити. Мовляв, батьки хочуть поки здавати квартиру, а гроші складати їм на перший внесок за іпотеку. Нормально ж. По-людськи. Для молодих.
І тут він її добив.
Каже: "Тобто твоя сім'я хоче сидіти на оренді й рахувати гроші на моїй спині? Чи ви вже розписали, хто й коли там помре, щоб мені було "чесно" не претендувати?"
Я коли це почула, в мене всередині все обірвалося.
Це ж він про мою маму. Про ту бабусю, яка йому й чашки чаю не пожаліла б, якби жива була. Про квартиру, де її хустка досі в шухляді лежить.
А потім ще й додав:
"Якщо Дарина йде в шлюб, то має йти не з голими руками. Бо любов любов'ю, а жити десь треба".
З голими руками.
Про мою дитину.
Яка два роки до нього їздила, як вірна собака, поки він "збирався".
І це все сталося не десь удома, тихо. Ні. Біля самого під'їзду тієї бабусиної квартири. Ми якраз приїхали подивитися, чи квартиранти не дзвонили. Він приперся туди сам, ще й із своєю сестрою. Стоїть, руками розмахує. Сусідка Ніна з лавки шиєю крутить, як телевізор увімкнула.
І його сестра, Оленка, така вся мудра, губи підтисла й каже мені:
"Та він по-своєму правий. Молодим треба допомагати. Ви що, у могилу ту квартиру заберете?"
От тоді мене й переклинило.
Я не пам'ятаю, як голос підняла. Пам'ятаю тільки, що руки трусилися так, що ключ у замок з третього разу вставила. Я відчинила двері, зайшла в ту квартиру й винесла в коридор його пакети, які він уже, виявляється, привіз. Уже привіз. Кросівки свої. Бритву. Дві футболки. Наче пес мітки поставив.
Я виставила все це на сходову клітку й сказала:
– Ти сюди не зайдеш. Ніколи. І до моєї дочки теж.
Дарина стояла біла, як стіна. Оленка закотила очі. Ніна на лавці навіть не ховалася вже.
А він усміхнувся. Не злісно навіть. Гірше. Поблажливо.
Підняв свої пакети й каже:
– Нічого. Самі ще приповзете. Коли зрозумієте, що на самій гордості не проживеш.
І пішов вниз сходами, ніби це ми щось у нього забрали.
