– Мамо, звільняй свою кімнату. Михайло сьогодні переїжджає, – Марина сказала це за сніданком так спокійно, ніби просила передати сіль.
Я ледь чашку не впустила. Денис сидів з ложкою над кашею, а я дивилась то на доньку, то на ключі від квартири біля хлібниці. Мої ключі. Моя квартира.
– Ти нічого не переплутала? – спитала я.
– Ні. Ми вже подали заяву. І людей на його кімнату знайшли. Назад дороги нема, – відрізала Марина.
У суботу він прийшов із пакетом мандаринів, коробкою зефіру і такою усмішкою, ніби вже тут прописаний. Молодий, меткий, занадто впевнений. Денис одразу повис йому на руці:
– Дядько Міша прийшов! Ура!
Мене це вже тоді кольнуло. Дитина так не тягнеться до чужого за п’ять прогулянок. Значить, водилися давно. За моєю спиною.
Увечері Марина виклала все разом:
– Він житиме з нами. Тимчасово. Свою кімнату здасть, будемо збирати на квартиру.
– “Тимчасово” – це скільки?
– Як вийде. Мамо, не починай.
Я не спала пів ночі. Вранці пішла на роботу, а повернулась – у коридорі вже стояли його кросівки, бритва у ванній, зарядка в розетці, куртка на моєму гачку. Без розмов. Без дозволу. Просто зайшов і розклався.
– Це що таке?
– Мамо, ну не влаштовуй сцен, Денис усе чує, – прошипіла Марина.
– А мене хтось чув?
За тиждень він полагодив бачок, мікрохвильовку і дверцята шафи. Носив пакети, водив Дениса в садок, купував хліб і мої ліки від тиску. І саме це було найгірше. Бо всі почали дивитися на мене, як на невдячну.
– Ну бачиш, який чоловік, – казала Марина. – Не те що Віталій.
А я бачила інше. Як він нишком дивиться, що де лежить. Де документи. Де гроші. Де запасні ключі.
Одного вечора я відкрила шухляду в комоді – папка з документами була не так, як я клала. Техпаспорт, квитанції, договір приватизації – усе перегорнуте. Я вийшла на кухню, а він саме різав ковбасу.
– Ти лазив у мої папери?
Він навіть не знітився.
– Та шукав гарантію на мікрохвильовку.
– У документах на квартиру?
Марина гримнула чашкою об стіл:
– Мамо, тобі вже всюди змови мерещаться!
Я промовчала. Але наступного дня забрала документи на роботу і сховала в шафку під рушники.
Друга межа була ще гірша. Я прийшла раніше і почула з кухні голоси. Марина шепотіла, а він говорив прямо:
– Якщо вона перепише квартиру на тебе, ми швидше візьмемо нормальне житло.
– Вона не перепише.
– Значить, треба дотиснути. Вона сама. Їй чоловік потрібен, увага потрібна. Такі жінки на це ведуться.
У мене аж вуха заклало. Я стояла з пакетом картоплі під дверима і не могла зайти. От тобі й “золотий” зять.
Того ж вечора він уже грав доброго.
– Надіє Іванівно, вам би не самій бути. Ви ж жінка видна.
Я подивилась йому просто в очі.
– Ти про квартиру думай менше.
Він усміхнувся криво:
– А я про сім’ю думаю.
Через кілька днів Марина пішла далі. Принесла якийсь бланк.
– Мамо, це просто згода. Для банку. Формальність.
Я взяла папір, а там – дозвіл на заставу майна. Моєї квартири.
– Ти зовсім здуріла?
– Не кричи! Ми для всіх стараємось!
– Для всіх? Чи для нього?
Вона розплакалась, а потім сказала те, чого я їй не пробачу ніколи:
– Ти просто боїшся, що я нарешті буду щаслива. Ти все життя одна – і мене туди ж тягнеш.
Я мовчки порвала той папір на дрібні шматки і кинула в каструлю з картопляними лушпайками.
Після цього він зірвався. Уночі грюкнув дверима моєї кімнати:
– Або ви допомагаєте, або ми тут довго не затримаємось.
– То й не затримуйтесь, – сказала я.
– Марина, ти чуєш? Твоя мати нас виганяє!
Денис прокинувся і заплакав.
Зранку я побачила, що з вішалки зникла зв’язка запасних ключів. Перевернула весь дім. Нема. Я одразу змінила замок. За свої гроші. Чек поклала на стіл.
Увечері був скандал.
– Ти що наробила?! – закричала Марина.
– Те, що мала зробити ще в перший день.
Михайло зблід:
– Ви нам не довіряєте?
– Ні. І правильно роблю.
І тут вилізло головне. Подзвонив чоловік. Представився господарем кімнати, яку Михайло нібито “здає”. Сказав, що ніякої його кімнати нема. Є борг по іпотеці, суд і вимога виселення. А ще Михайло вже просив у нього довідку “для банку”, бо хоче оформити кредит через родичів дружини.
Я включила гучний зв’язок. На кухні стало тихо. Чути було тільки, як кипить чайник.
Марина сіла на табурет і зблідла.
– Міша… це що?
А він почав м’ятись:
– Я хотів як краще… Я б усе вирішив…
– За мою квартиру? – спитала я.
Він схопив телефон, куртку і почав верзти, що всі проти нього. Денис стояв у дверях і дивився, як той метушиться. Марина не плакала вже. Просто дивилась, ніби вперше його бачила.
Я відкрила вхідні двері і поклала на тумбу його зарядку, бритву і ті самі мандарини, що вже підгнили в пакеті.
– Вийшов. Зараз. І ключі поклав.
Він кинув ключі на підлогу. Я підняла їх раніше, ніж Марина встигла щось сказати, і зачинила двері просто йому в лице.
