– Віддайте запасні ключі, – сказала Марійка з порога, навіть не привітавшись. – І давайте одразу домовимось: ми з Сергієм у кімнаті, ви на кухні. Нам треба нормальні умови.
Сергій заніс дві здоровенні сумки, поставив біля шафи й винувато посміхнувся:
– Мамо, ну буквально на тиждень. Нас господар вигнав. Нема куди.
Я тоді ще не знала, що той “тиждень” розтягнеться на півтора місяця і мало не залишить мене без дому.
Уже в перший вечір Марійка відсунула мою каструлю з борщем і скривилась:
– Я таке не їм. І взагалі, телевізор після десятої не вмикайте. Мені заважає.
А через годину спитала:
– Сніданок о котрій буде?
Я мовчки розклала своє крісло-ліжко на кухні. Поруч – таблетки від тиску, окуляри, зарядка до телефону. Моє життя звузилось до двох квадратних метрів між плитою і холодильником.
За три дні холодильник спорожнів. Зникли сир, ковбаса, масло, навіть мої йогурти, які я купувала собі до ліків. У смітнику валялися коробки з доставки суші, а на столі – чек із салону краси на дві з половиною тисячі.
Я тихо сказала синові:
– Сергію, купіть хоч продуктів. Я вас не витягну на свою зарплату.
Він опустив очі:
– Я всі гроші Марійці віддав. Вона бюджет веде.
Тієї ж ночі я почула їхню розмову. У нас однокімнатна, там і стіни слухають.
– Дай мамі хоч на їжу, – шепотів Сергій.
– Ще чого, – відрізала Марійка. – Вона одна, переб’ється. Я не збираюсь ходити з облупленим манікюром, бо твоя мама жаліє гречку.
Мені стало гидко. Але я знову промовчала. Думала, посваряться й з’їдуть.
Не з’їхали.
Навпаки, Марійка почала хазяйнувати так, ніби це її квартира. Переставила мої тарілки, викинула старі баночки для спецій, а одного дня полізла в шухляду, де лежали мої документи.
– Я просто шукала ножиці, – сказала вона.
А в руках у неї був мій техпаспорт на квартиру.
Тоді я вже насторожилась. Сховала документи в сумку і поклала під подушку на кухні.
Через два дні зник мамин чайний сервіз. Той самий, що лишився мені після похорону. Я відкрила сервант – порожньо. Руки затрусилися.
– Де сервіз? – спитала я з порога, коли вони прийшли.
Марійка навіть куртку не зняла.
– Продали. А що такого? Стояв, пилюку збирав. За шість тисяч пішов. Ще дякуйте.
У мене потемніло в очах.
– Ви залізли в мої речі й продали пам’ять про мою матір?
Сергій замість вибачення буркнув:
– Мамо, ну це ж посуд. Ми ж не пропили, на життя треба.
Я думала, це дно. Ні. Дно було ввечері.
Мені подзвонила сусідка знизу:
– Валю, до тебе якийсь чоловік приходив. Питав, чи правда, що квартира скоро продаватиметься. Казав, молоді вже все вирішили.
Я сіла просто на табуретку. У мене в сумці лежали документи. Я дістала їх – і побачила, що зникли копії паспорта, коду і старий договір приватизації, який я колись необережно залишила в папці.
Коли Сергій повернувся, я вже чекала біля дверей.
– Ви що задумали?
Він зблід.
– Мамо, ти не так зрозуміла…
А Марійка вискочила з кімнати й як гаркне:
– А що тут розуміти? Вам самій важко. Ми хотіли взяти кредит під квартиру, зробити ремонт, усім було б краще. Все одно колись Сергію дістанеться.
У мене аж телефон із рук випав.
– Під мою квартиру? Без мене?
– Та не драматизуйте, – фиркнула вона. – Ви б усе одно тут доживали, просто по-людськи.
Оце “доживали” мене й підняло.
Я підійшла до серванта, відкрила шухляду, дістала запасні ключі, які сама ж їм дала, і простягнула руку:
– Ключі сюди. Зараз.
Марійка схрестила руки:
– Не віддам. Ми тут живемо.
Я відкрила телефон, увімкнула запис і набрала 102.
– Тоді зараз приїде поліція. І я напишу заяву про крадіжку сервізу й документів.
Сергій заметушився:
– Мамо, не треба поліцію…
– Треба, – сказала я. – Бо ти вже не син, ти співучасник.
Марійка кинула ключі мені просто в обличчя. Один вдарив у щоку.
– Подавіться своєю халупою! – закричала вона й почала пхати речі в сумки.
Я мовчки стояла біля дверей і тримала документи в руках.
За пів години вони витягли свої пакети в коридор. Сергій ще м’явся:
– Мамо, може, заспокоїмось…
Я відчинила двері:
– Сервіз повернеш. І копії всіх документів теж. Інакше побачимось уже не тут.
Через чотири дні він прийшов сам. Без Марійки. У руках – коробка з сервізом, зверху чек і конверт.
– Ось, мамо. Я викупив. І ось гроші, що вона взяла з моєї картки. Я подав на розлучення.
Я взяла коробку, поклала на тумбу й подивилась йому в очі:
– Ключі залиш на полиці. Без дзвінка більше не приходь.
