– Мандарини на стіл не став. Мама їх тепер не переносить.
– Що значить "тепер"? Я їй пів ящика віддала.
– От саме після твоїх "пів ящика".
– Саш, ти зараз серйозно?
– А хто винен? Треба було не пхати стільки.
Олена кинула ніж у мийку.
– Я не пхала. Твоя мама сама просила: "відсип побільше". І грошей, до речі, так і не віддала.
– Ну от, почалося. Тобі тих грошей шкода?
– Мені шкода, що мене роблять дурною.
У двері подзвонили.
Світлана Іванівна зайшла з таким обличчям, ніби прийшла не в гості, а на перевірку.
– О, встигли накрити. Я вже думала, у вас, як завжди, все в останню хвилину.
– Проходьте, – сказала Олена. – Все гаряче, все свіже. І безпечне.
– Це ти про що?
– Та так. Щоб ніхто раптом не "ледь відійшов".
Сашко тихо:
– Олено, не починай.
– Я? Я взагалі мовчу.
За столом трималися хвилин десять.
Михайло Сергійович налив ігристе.
Сашко натягнув усмішку.
Олена поставила закуски.
Світлана Іванівна повільно оглядала стіл, ніби шукала, до чого причепитися.
Знайшла.
– А де фрукти?
– На кухні, – сказала Олена.
– Добре, що на кухні. Після твоїх мандаринів я, між іншим, на таблетки витратилась більше, ніж вони коштували.
Тиша вдарила сильніше за келихи.
Олена повільно поклала виделку.
– Після моїх мандаринів?
– А чиїх ще? Я ж не на вулиці їх підбирала.
– Ви з'їли майже все самі.
– О, тобто я ще й винна, що ти мені всунула повний пакет?
– Я всунула? Ви дзвонили й казали: "Олено, не жадній, насип побільше".
– Я пожартувала!
– А я, значить, тепер крайня не жартома?
Сашко втрутився:
– Все, досить. Мам, Олено, не сьогодні.
– Ні, чому не сьогодні? – Світлана Іванівна відкинулась на спинку стільця. – Мені цікаво. Це вже нова мода – годувати гостей, а потім рахувати, хто скільки з'їв?
– Це не нова мода, – сказала Олена. – Це стара звичка вашої родини: брати без "дякую", а потім ще й робити винною мене.
– Не смій так говорити про мою родину, – різко кинув Сашко.
– А як сміти казати, що я отруїла твою маму?
– Ніхто не казав "отруїла".
– Та ну? "Після твоїх мандаринів ледь відійшла" – це що, комплімент?
Михайло Сергійович буркнув:
– Свєта, ну ти теж перегнула.
– Я перегнула? – вона повернулась до нього. – А ти, звісно, як завжди, тихенько відсидишся.
Олена встала.
– Зараз, одну хвилину.
Сашко схопив її за зап'ясток.
– Сядь.
– Відпусти.
– Не роби цирк.
– Цирк уже прийшов і сів на моє місце.
Вона пішла на кухню.
Світлана Іванівна фиркнула:
– Бачиш, як вона з чоловіком розмовляє?
– А ви бачите, як ви в гостях себе ведете? – кинув Сашко, але вже без упевненості.
Олена повернулась із великою тарілкою.
На тарілці лежали яскраві помаранчеві кульки із зеленими листочками.
Поставила просто перед свекрухою.
– Ось. Ваші мандарини.
Світлана Іванівна примружилась.
– Це що за дурня?
– Закуска. З сиром і часником. Ви ж казали, що від мандаринів вам погано. А від скандалу, бачу, ні.
Михайло Сергійович пирснув.
Сашко теж не втримався, усміхнувся.
І от тоді Світлана Іванівна побіліла.
– Тобто ви всі зараз сидите й ржете з мене?
– Ні, – сказала Олена. – Ми просто вперше вечеряємо чесно.
– Чесно? – свекруха підвелась. – Чесно – це сказати одразу: "Світлано Іванівно, ми вас терпіти не можемо". А не посміхатись і пхати в тарілку цю гидоту.
– А ви чесно скажіть: вам погано було від мандаринів чи від того, що я вам безкоштовно мало дала?
– Ах ти ж…
– Мам! – рявкнув Сашко.
– Ні, нехай договорить! – Світлана Іванівна вже майже кричала. – Я хоч подивлюсь, кого ти в дім привів. Дріб'язкову, хамовиту бабу, яка шматок фрукта потім по сімейних святах згадує.
Олена навіть не сіла.
– А ви – жінка, яка може з'їсти чуже, не віддати ні копійки, а потім ще вимагати вибачень. І найгірше не це. Найгірше, що ваш син вважає це нормальним.
Сашко різко встав.
– Не вплутуй мене.
– Та ти вже вплутаний. Ти мене перед нею винною зробив ще до її приходу.
Світлана Іванівна схопила сумку.
– Ходімо, Міша. Я за цей стіл більше не сяду.
Михайло Сергійович не рухався.
– Та сиди, – кинув він. – Я хоч поїм спокійно.
Вона подивилась на нього так, ніби вперше бачить.
– Зрозуміло.
Потім – на сина.
– А ти навіть матір не провів.
Сашко мовчав.
Світлана Іванівна смикнула двері, але перед виходом обернулась:
– До речі, мандарини я тоді не з'їла. Я їх сусідці віддала. Навіть їй було соромно брати більше, ніж ви вмієте дати.
Олена взяла тарілку з "мандаринами", поставила її на підвіконня і сказала:
– То йдіть до сусідки. У неї, бачу, сім'я краща.
