– Твій Льошка Настю Морозову пузатою лишив, – крикнула Дарина через паркан. – Чи ти теж "не чула"?
Ліда зупинилась.
– Рот прикрий.
– А що? Все село вже жує.
Увечері Ліда не спала. Вранці вже грюкала в похилену хвіртку Морозових.
Двері рипнули.
На порозі – руда дівчина в розтягнутому светрі.
– Настя?
– Ну.
– Я мати Олексія. Кажуть, ти від нього вагітна.
Настя зблідла, але не відвела очей.
– Від нього.
– А він знає?
– Я писала. Мати листи рвала. Каже: "позбудься, поки не пізно".
З-за дверей гаркнули:
– З ким ти там?!
На ґанок вийшла Віра, м'ята, з червоними очима.
– А-а, свекруха приперлася. Забирай свою святу невістку. Може, хоч ти її годуватимеш.
– Я й заберу, – сказала Ліда.
Настя різко повернулася.
– Що?
– Те. Збирайся.
Віра зареготала.
– Оце номер. Чужу дівку в дім? Ти дурна чи жаліслива?
– А ти мати чи смітник? – відрізала Ліда.
– Я реалістка. У мене грошей нема на її "кохання".
Настя стояла між ними, стискаючи рукави.
– Я не просила сварки.
– Та ти взагалі нічого не просила, – кинула Віра. – Просто ноги розсунула, а тепер усі винні.
Ліда зробила крок вперед.
– Ще слово – і я тобі…
– І що? Забереш? Та забирай. Тільки потім не скигли, коли твій синочок скаже, що це "не його проблема".
Настя різко сказала:
– Його це дитина.
Віра пирхнула.
– Всі так кажуть, поки аліменти не приходять.
Ліда взяла Настю за лікоть.
– Пішли.
– Без речей? – огризнулась Віра. – Чи й труси нові купиш?
– Куплю, – сказала Ліда. – Бо в деяких, крім язика, в домі нічого нема.
***
Через два дні Настя вже жила у Ліди. У кімнаті Льошки. На його ліжку.
– Мені незручно, – шепотіла Настя, складаючи свої дві кофти.
– А мені зручно, – сухо відповіла Ліда. – Ти носиш мого внука.
– А якщо не внука?
– Подивимось.
Увечері Ліда писала сину:
"Приїдеш – відповідатимеш. Тут не листівочки, тут дитина".
Настя зиркнула.
– Ви так пишете, ніби він уже винен.
– А він що, ікона? – не підняла очей Ліда. – Раз зробив – хай не ховається за армію.
– Ми кохали одне одного.
– У вашому віці всі "кохають". Потім мати чужі пелюшки пере.
Настя образилась.
– То навіщо ви мене взагалі забрали?
Ліда підняла голову.
– Бо твоя мати тебе викинула. Не плутай жалість із захопленням.
Настя замовкла.
***
У магазині Настя крутила в руках маленькі шкарпетки.
– Це дорого. Не треба.
– Треба.
– Я не хочу, щоб ви все тягнули на собі.
– Пізно не хотіти.
Вони підійшли до ліжечок, і тут за спиною хрипко:
– О, дивіться, сімейна ідилія.
Віра. Напідпитку. Голос – на весь зал.
Люди вже озирались.
– Підібрала? – Віра ткнула пальцем у Настю. – А тепер ще й меблі під байстрюка вибираєш?
Настя стиснула ручку кошика так, що побіліли пальці.
– Мамо, замовкни.
– Яка я тобі мама? Я тебе попереджала: або аборт, або сама крутись.
Ліда стала між ними.
– Відійди.
– А то що? – Віра всміхнулась криво. – Думаєш, ти благородна? Та ти не її рятуєш. Ти свого сина від ганьби відмиваєш.
У магазині стало тихо.
Ліда зблідла.
– Стеж за язиком.
– А що не так? – Віра вже майже кричала. – Він її заживотив і зник. А ти тут із виглядом святої купуєш пледик, ніби це любов, а не прибирання після власного сина.
Настя прошепотіла:
– Він не зник. Він в армії.
– Та хоч у космосі, – гаркнула Віра. – Пузо ж тут, не там.
Ліда різко:
– Зате твоя дочка хоч не вчиться вбивати дитину, щоб тобі жити легше.
Віра засміялась так, що продавчиня здригнулась.
– О, почалось. "Дитину". А годувати хто буде, свята Лідо? Ти? До пенсії? Чи твій герой повернеться і скаже: "Мамо, спасибі, але я не просив"?
Настя раптом випалила:
– Я теж не просила, щоб мене всі штовхали, як мішок!
Віра обернулась до неї.
– То треба було думати, коли під солдата лягала.
Ліда вдарила долонею по ліжечку так, що воно скрипнуло.
– Краще бути "під солдатом", ніж під пляшкою, як ти!
Усі повернули голови.
Віра примружилась.
– А ти, значить, нормальна? Поселила чужу вагітну в кімнату сина. Ще й командуєш, кому народжувати. Ти не мати, ти контролерка з пекла.
Ліда зробила крок ближче.
– Зате я не та, що каже рідній дочці: "здохни тихо, аби мені не заважало".
– А я скажу ще гірше, – Віра ткнула в Настю пальцем. – Ти не жертва. Ти лінива дурепа, яка вирішила, що немовля прив'яже до себе хлопця. Не прив'яже. Чоловіки дітей не люблять, коли їм їх підносять як наручники.
Настя рвонула вперед:
– Замовкни!
Кошик випав. Брязкальце покотилось плиткою.
Ліда кинула, вже в повну тишу:
– У тебе не донька виросла. У тебе виросла людина, яка вижила тобі назло.
Хтось тихо сказав: "Ого".
Віра ковтнула, скривилася, розвернулась до виходу.
– Живіть. Потім побачу, як ти співатимеш, коли твій син скаже: "мамо, забери цю проблему назад".
І вийшла.
Настя стояла бліда.
– Вона, може, й мразота… але іноді каже те, що всі думають.
Ліда глянула на неї різко.
– Якщо ти вже зараз готуєшся жаліти свого чоловіка більше, ніж власну дитину, то дарма я тебе забрала.
– А якщо він справді не захоче? – голос Насті затремтів. – Ви теж мене виставите?
– Я ні, – сказала Ліда. – А от він… подивимось, який чоловік.
***
Льошка повернувся худий, засмаглий, з сумкою через плече.
На порозі – Настя з немовлям.
Ліда за нею, руки в боки.
– Ну? – сказала Ліда. – Приїхав. Дивись.
Льошка дивився довго.
– Це…
– Твій син, – сказала Настя.
– Точно?
Тиша впала така, що навіть дитина замовкла.
У Насті затремтіла губа.
– Що?
– Я просто спитав, – буркнув він. – Я ж його перший раз бачу.
Ліда в одну секунду стала чужою.
– Тобто "дякую, мамо" не буде?
– Мамо, не починай. Я з дороги.
– З дороги? – голос Ліди підскочив. – Вона тут одна народжувала, а ти з дороги?
Настя притиснула дитину до себе.
– Ти зараз серйозно спитав "точно"?
– А що я мав спитати? – зірвався Льошка. – Мене тут поставили перед фактом! Я листи бачив, так. Але ви вже все за мене вирішили. Де жити, з ким жити, кого любити. Я взагалі щось вирішую в цьому домі?
– О, заговорив, – холодно сказала Ліда. – Коли робив, вирішував?
– Не тисни на мене! – крикнув він. – Я не просив селити її в мою кімнату!
Настя аж відсахнулась.
– В твою кімнату?
– А куди її мати мала дівати? – рявкнула Ліда.
– Не знаю! Але не треба було робити з мене чоловіка на папері, поки я навіть додому не зайшов!
Настя засміялась коротко, злісно.
– Та не бійся. На шию не повішуся. Ти вже й так показав, який ти "батько".
– А ти теж хороша, – огризнувся Льошка. – Чого не сказала раніше?
– Я писала!
– То чого не приїхала?
– Куди? В казарму?! З пузом під ворота?!
Ліда різко:
– Досить. Або ти береш відповідальність, або забирай свої речі й котись.
Льошка подивився на матір.
– От воно що. Або по-твоєму, або на вихід?
– А в тебе є третій варіант? – відрізала Ліда.
Він перевів погляд на Настю, на дитину, знов на матір.
– Є. Тест.
Настя ніби ляпас отримала.
– Тест?
– Так. Щоб потім ніхто не вив мені в обличчя, що я "кинув свого".
Ліда повільно сіла на стілець.
– Отже, я ростила не чоловіка. Я ростила боягуза.
Настя мовчки поклала дитину Льошці на руки.
Він рефлекторно взяв.
А вона сказала:
– Ось. Потримай свій "тест".
