До мами навідуюся часто. Щастить, що автобуси завжди напівпорожні, тож не доводиться мучитися і тиснутися всю дорогу, як в консервній банці.
З Києва до Полтави дорога неблизька, тож заходжу в маршрутку і обираю собі найзручніше для поїздки місце. Позаду сидить чоловік років 35. Симпатичний, хоч і трохи насуплений.
Тільки-но ми рушили йому одразу хтось зателефонував. Автобус старезний, тож мотор шумів так, що своїх думок чутно не було, чоловіку довелося прикрикувати, щоб його співрозмовник почув бодай щось з того, що він говорив.
– Маркові вуха прочисти гарненько! Він завжди про це забуває, а Маринку вдягни в те рожеве платтячко. Сьогодні дуже спекотно. Про себе не забудь, Надійко! Поїж хоч щось.
Через кілька годин чую знову знайомий рингтон:
– Як не встигли на автобус? Знову керівничка мене сваритиме… Ну, нічого. Влаштуємо собі вихідний. Раз у році можна. Витягни з морозилки курку.
Вже майже доїхали до Полтави, як спокій мого попутника знову порушили.
– Ти добре подивилася? Я ж тільки-но її купував. Ну, добре! Не бери в голову! Я куплю. Та ні, складно не буде! Дійду сам — не маленький!
На в’їзді до Полтави чоловік просить водія зупинитися і відкрити задні двері. Біля старої занедбаної заправки на нього вже чекало 3 дітлахів. Старшій на вигляд років 15.
Водій вийшов з автобуса — треба було дозаправитися, а я обернулася до вікна і побачила картину, яка мене шокувала….
Виявилося, що чоловік без ноги. Він ледь шкутильгав, старша донька його обійняла і взяла під руку, малі кружляли навколо нього, радіючи, що татко нарешті повернувся.
Водій побачив, як зачаровано я дивлюся на їхню сім’ю і тихенько сказав.
– Андрій наш — атовець. Ногу ще в 2014 втратив. Часто мотається до столиці — все намагається собі кілька гривень від уряду вибити. Трьох дітей самому нелегко прогодувати.
– Як самому? А дружина?
– Покинула його. Така краля була… Хіба одноногий їй потрібен?
Чоловік виходить з дітьми з магазину і прямує додому. Водій швиденько до нього підбігає і акуратно запихає Надійці кілька сотень в кишеню.
– То ми з Галинкою Вам трошки підзбирали.
– Дякую, дядьку Василю. Дякую…
До Полтави я приїхала вже трохи іншою людиною.
Війна руйнує долі багатьох людей. Ті, які колись і зараз нас захищають потребують і нашої допомоги — фінансової, моральної, фізичної. Не будьмо байдужими до горя наших військових, бо ж тільки завдяки їхній жертві ми досі зустрічаємо світанки на вільній українській землі.
Як ви допомагаєте нашій армії?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
