Я вчителька з 30-тирічним стажем, а власну дитину гарно виховати так і не змогла. От комедія! Сусіди з мене досі насміхаються, коли бачать мого Дмитра п’яного, як чіп під чиїмось парканчиком.
– Синку, та досить вже тобі! У тебе ж дружина, діти іще зовсім маленькі. Не можна так!
– Мамо, припини! Краще дай 100 гривень. Я поверну, обіцяю!
Ці порожні слова я чула сотні разів, вже й не сподівалася, що життя мого сина колись зміниться на краще.
Коли я його проґавила?! Такий хлопчина хороший був… Невістка у мене така красуня. Серце підказувало мені, що то на мою дитину так згубно його друзяки впливають.
Микита мені ніколи не подобався — було у ньому щось, що мене лякало.
– Тітко Марино, дайте вже вашому сину спокій. Він дорослий мужик — сам знає, як йому жити…
От мій Дмитрик і почав в усьому його слухати, а тому тільки в радість нового колєгу по пляшці собі знайти.
Одного вечора поверталася з магазину — йти додому зовсім не хотілося. Син, мабуть, знову напідпитку. Правильно Дарина зробила, що його вигнала — терпіти “п’яні концерти” щовечора — та ще забава. Як вона там сама з двома дітками? Він же їй ні копієчки не платить…
Та і я помогти не можу — пенсії заледве на нас обох вистачає.
Сіла на лавчину біля під’їзду — та й сиджу, поки не стемніє.
Аж раптом зупиняється біля мене великий чорний джип. З нього виходить вродливий молодий чоловік — хотіла б я, щоб і мій Дмитрусь так виглядав…
– Доброго вечора, Марино Олександрівно!
– Доброго… А ми знайомі?
– Та як же? Невже не впізнаєте? Я ж Андрійко — Ваш учень. Випуск 99-го пригадуєте?
– Андрійко?! Це ти?! Яким красенем ти став — любо поглянути. Розповідай, як твої справи…
Він розповів мені про свій бізнес, про свою сім’ю. Сказав, що будує для дружини котедж її мрії неподалік від нашого будинку.
– Ви чого така сумна? Я вас геть іншою пам’ятаю — веселою, позитивною. У вас щось трапилося?
Я зітхнула і з того відчаю про все розповіла Андрію. Він уважно вислухав, взяв мене за руку, заглянув в очі і сказав:
– Колись ви стільки для мене хорошого зробили. Я хочу Вам віддячити! Довіртеся мені, і я вирішу Ваші проблеми.
– Що? Ні, не потрібно!!! Ще тільки моїх життєвих перипетій Тобі бракувало…
Ми розпрощалися, а я все думала, як Андрій збирається склеїти моє життя докупи… Хіба ж це можливо?
Минув тиждень з часу нашої випадкової зустрічі. Я вже й забула про обіцянку колишнього учня, аж тут повертається вранці мій синочок додому. Всякого я від нього чекала, але він влаштував для мене справжній сюрприз…
– Ось, мамо, я нам м’яска купив, овочі, молоко твоє улюблене… Може, млинців напечемо?
– Звідки у тебе гроші, Дмитрику? Ти де всю ніч вештався?
Найбільше мене дивувало те, що син був абсолютно тверезим.
– Мамо! Я роботу знайшов! Сторожем на будівельному об’єкті, що неподалік.
– Як знайшов? Коли? – допитувалася я, не приховуючи радості в голосі.
– Вчора якийсь чолов’яга на чорному джипі під’їхав просто під магазин з алкоголем. Перехопив мене і каже:
– Ти Дмитро?
– Він самий, — відповідаю з переляку.
– Працювати до мене підеш?
– А ви хто?
– Твій керівник! Слухай уважно: щовечора з 9 години стерегтимеш мій котедж — мало що може трапитися. Вранці зустрічатимеш працівників і йтимеш додому. Плачу 500 гривень за зміну. Твоїй дружині на карту скину борг за аліменти. Годиться?
– Годиться!
Я стояла і не йняла віри словам сина…
– А як хоч звати того благодійника?
– Андрій Петрович.
Тоді я й зрозуміла, що мій учень не кидає слів на вітер — виконав свою обіцянку, хоч я навіть і не сподівалася вже на диво.
Синочок мій на роботі знайшов нових друзів, почав гроші до хати приносити, а про Микиту й думати забув…
На днях зателефонувала мені невістка і зі сльозами на очах повідомила, що їй на картку надійшло 15 тисяч гривень.
– Невже мій колишній за голову взявся?
– Так, Даринко! Повір, він змінився.
– Хай приходить до дітей — вони сумують без батька.
Дмитро довго не наважувався переступити поріг квартири, з якого його вигнали пів року тому…
– Соромно мені, мамо, як же я дружині в очі дивитимуся?
– Ти тепер геть інша людина — тож нема чого тобі соромитися. А минуле….. Що було – те загуло.
Перехрестила сина і відправила.
Повернувся задоволений, щасливий. Значить помирилися…
– Мамо, а ти з малими наступного тижня не посидиш? Я Даринку в кіно запросив…
– Звісно посиджу! Мені тільки в радість.
Ввечері клякла перед іконою Господа нашого і дякувала Йому за свого сина, за невістку, за онуків і за мого найкращого у світі учня Андрійка.
Ця історія вчить нас ніколи не ставити хрест на людині, завжди вірити в те, що вона може змінитися. Для цього потрібно зовсім мало – трохи бажання і мотивації. Ну, і звісно ж, підтримка зі сторони рідних і близьких.
Чи вірите Ви в те, що людина може кардинально змінитися?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
