Мене навчили поступатися місцем. Але цього дня я не міг.
Мені було п'ятнадцять. Звичайний день, звичайний автобус. Я зайшов і побачив, що він порожній. Це була рідкість – сісти де хочеш, витягнути ноги.
Я вибрав місце біля вікна. Мені їхати до кінцевої, далеко. Вставив навушники, увімкнув музику.
Через двадцять хвилин автобус був набитий вщерть. Я цього майже не помітив – дивився у вікно і думав про своє.
Тоді хтось плеснув мене по плечу.
Я обернувся. Літня жінка дивилася на мене з таким виразом, ніби я зробив щось страшне.
– Як вам не соромно! – сказала вона гучно, щоб усі чули. – Я у ваші роки завжди поступалася місцем старшим. А ви тут сидите!
Поруч одразу озвалась інша:
– Ось молодь. Здоровий хлопчина сидить, а хвора жінка стоїть!
Я хотів щось пояснити. Але не встиг.
Якийсь дід вирвав у мене плеєр із рук і кинув на підлогу.
– Ось нахаба! Йому кажуть – поступися, а він сидить!
Увесь автобус загудів. Люди, які секунду тому мовчали, раптом почали говорити всі разом. Хтось називав мене невихованим, хтось – нахабою, хтось просто хитав головою, ніби я особисто їх образив.
Я мовчав. Витримував.
А потім сказав:
– Добре. Я встану. Але сяде на це місце лише той, кому не буде соромно за свої слова.
Автобус на секунду замовк. Потім знову загув – ще злішіше.
Я нахилився і почав діставати щось із-під сидіння. Спочатку показалась одна милиця. Потім друга.
Я встав, спираючись на них обидві.
Тиша була така, що чути було тільки двигун.
Та жінка, яка весь час штовхала мене ногою і не розуміла, чому я не реагую, тепер стояла і дивилась на підлогу.
До кінцевої автобус їхав мовчки. Я стояв на милицях. Це було важко. Але я стояв.
А місце біля вікна так і залишилось порожнім до самого кінця.
Скажіть – якби ви були в тому автобусі, ви б промовчали чи все одно щось сказали хлопцеві?
