Я народився у забезпеченій сім’ї. У мене не було ні братів, ні сестер, тому батьківська увага була направлена виключно на мене. Саме тому моє дитинство було схожим на казку. Я мав все, чого душа бажала. Проте фінансовим становищем моїх батьків користувалися й усі родичі, які постійно просили у них гроші. Звичайно, відмовити їм було важко, тому доводилося терпіти різноманітні труднощі.
Неочікувано в 14 років я залишився сиротою. Мама з татом загинули в ДТП. Мене відправили у дитячий будинок, адже ніхто з родичів не хотів брати на себе додатковий тягар. Все ж я до останнього сподівався, що хтось захоче проявити милосердя до мене й повагу до покійних батьків, але все даремно.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
У притулку я почувався нікому непотрібним і самотнім. Для мене було важки завданням прийняти нові обставини навколо. Проте доля усміхнулася мені і наша сусідка забрала мене до себе. Вони з моєю мамою були подругами. Колись давно вона виручила її, тому зараз жінка хотіла віддячити їй. Однак на виготовлення й оформлення всіх документів пішло багато часу, бо я був абсолютно чужим для сусідки.
Нова сім’я не була такою заможною, як мої мама з татом. Їм було важко оплачувати мій дорогий приватний ліцей, але вони робили для цього все можливе. Хоча я неодноразово казав, що не проти ходити у звичайну школу. Все ж нові батьки наполягали. Вони купували мені все необхідне з власної ініціативи, бо я соромився попросити у них щось. Мені здавалося, що ці люди і так роблять для мене занадто багато. Натомість я допомагав своїй зведеній сестрі з навчанням, забирав її зі школи і виконував багато обов’язків по дому.
Зараз мені виповнилося 23 роки. У мене відмінна освіта і власний бізнес, який приносить чималий прибуток. Усім цим я завдячую прийомним батькам, яким на знак вдячності подарував новенький автомобіль та дачу. І моя вдячність та допомога будуть вічними, бо ніщо не зможе компенсувати те, що вони мені дали: любов, родинне тепло і турботу.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я перебрався у квартиру навпроти, де колись провів своє дитинство. Так дивно усвідомлювати, що раніше чужі люди стали мені найближчими і найріднішими. Кровні родичі не згадували про моє існування, поки не довідалися, що я почав добре заробляти. Лише тоді вони почали напрошуватися в гості і просити про фінансову допомогу. Однак я не готовий робити для них добро, бо свого часу вони покинули мене напризволяще.
У моєму серці велика повага і любов до прийомних батьків, яких я ціную понад усе на світі. Я давно пообіцяв собі, що зроблю все можливе, щоб вони пишалися мною і ніколи не шкодували про свій вчинок.
А на чиєму ви боці в цій ситуації?
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
