Тетяна була перспективною нареченою з непоганою роботою і власною квартирою. Єдиним її недоліком була Варвара. Як тільки потенційні наречені дізнавалися про племінницю, то одразу тікали. Ніхто не був готовий брати на себе відповідальність за чужу дитини, а жінка відмовитися від опікунства не могла.
Сама дівчинка не була товариською чи дружелюбною.
Протягом трьох років життя в місті вона продовжувала згадувати своє село. Незважаючи на скромні умови, там їй було набагато комфортніше, а тут навіть діти не прийняли її. Особливу неприязнь Варвара відчувала від другокласника Бориса.
Якось пізно ввечері дівчинка стала свідком розмови тітки з подругою:
– Ти ж розумієш, що я не можу відмовитися від Варі. Після тієї пожежі вона залишилася круглою сиротою. Пощастило, що вона тієї ночі була в сусідів. На додаток ще й брат мій зовсім з’їхав з глузду. Важко. Мабуть, заміж я таки не вийду. А удочеряти дівчинку я також не збираюся. По-перше, у неї складний характер, по-друге, я ж їй не мати, а по-третє, з пільгами для сиріт жити простіше.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Тоді Варвара й зрозуміла, що вона насправді нікому не потрібна. І правий був Борис, який постійно сміється й знущається з неї і її вкритого веснянками носа. Мабуть, краще б тітка залишила її в дитячому будинку. Там вона б не відрізнялася від інших, а зараз в школі вона була білою вороною без батьків.
Тетяні було не легко. Вона ледь справлялася із труднощами на роботі, на особистому фронті було пусто, а Варя постійно бешкетувала, ніби на зло. Тітка зранку збирала їй портфель заплітала колоски, а потім отримувала дзвінки від класної керівнички зі скаргами.
Нещодавно вчителька заявила:
– Тетяно Яківно, поясніть, навіщо ви взяли на себе таку відповідальність за племінницю, якщо не готові дбати про неї? У неї сьогодні знову немає альбому і фарб для малювання, а ви бачили що у неї на голові робиться? Коли прийде черговий запит з опіки, то я навіть не знаю, що маю написати.
Звичайно, жінка відчувала обурення і образу через таку несправедливість.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Проте на Варю тітка ніколи не кричала. Вона закривалася в душі і через сльози випускала свої емоції. Тетяна не розуміла, через що малеча така колюча? Чому вона не підпускає до себе?
Жінка намагалася розмовляти з Варею, але все було марно.
– Скажи, навіщо ти дістала альбом з фарбами? Я ж поклала тобі їх у портфель.
– Я не хотіла їх брати з собою.
– Зрозуміло, а для чого зачіску зіпсувала?
– Захотіла, – сказала дівчинка.
На цьому діалог й закінчився.
Та все що було до цього випадку – квіточки. До Тетяни зателефонували з дирекції школи і терміново викликала її на зустріч.
– Ми постійно закриваємо очі на маленькі витівки Варі, але цього разу дівчинка перетнула межу. У її портфелі ми знайшли новий телефон однокласниці Алли. Дівчина викрала його і це підтвердить Борис, який бачив нашу знахідку на власні очі.
Заплакана Варя мовчки сиділа на своєму місці. Тетяні одразу стало шкода дитину. Вона обійняла її, а потім неочікувано випалила:
– Хто дозволив вам розкидуватися звинуваченнями? Тим паче привселюдними? Хто дозволив вам нишпорити у її приватних речах без моєї присутності? Варя має свій телефон, тому красти чужий їй без потреби! Я їй довіряю! І не потрібно спихати все на те, що вона сирота! Вона не самотня, бо має мене і живе в благополучних умовах!
– Тітко Таню, я знаю, хто це зробив! – раптом зізнався Борис. – Це Алла підсунула Варі телефон. Вона розлютилася на те, що мені подобаються її веснянки. От і вирішила помститися!
– Зрозуміло, – холодно сказала Тетяна. – Пропоную договорити в директора у кабінеті і майте на увазі, що це вам не зійде з рук, – звернулася вона до вчителів. – А ти Варю, вдягайся! Я тебе зараз заберу додому.
У племінниці очі світилися від щастя.
– А можна я з вами піду? – запитав Борис. – Мені по дорозі.
– Звичайно. Ти наш герой, – відказала Тетяна. – Ми зобов’язані пригостити тебе тортиком. Так, доню?
– Так, мамо.
А як би ви відреагували на місці жінки?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
