Мені було майже шістдесят, а я стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе.

Мені було майже шістдесят, а я стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе. Шкіра ніжна, очі живі. І все через те, що минулої ночі Вадим нарешті обійняв мене.

Ми з Вадимом разом уже більше тридцяти років. Виростили Марину, дочекалися онука. Здавалося б, жити та радіти.

Але кілька років тому щось між нами зламалося. Чоловік почав хропіти – і переніс подушку в залу. Сказав, щоб не заважати мені спати.

– У нас онук підростає, нам уже майже шістдесят, Ніно, бабуся з дідом, – бурмотів він тоді, відводячи очі.

Я промовчала. Бо сама вже звикла думати, що час таких речей минув. Що так воно й має бути.

Але в нього тоді й на роботі не ладналося. Єдина втіха – гараж, мужики, машина. І біленька для настрою. Коли приходив навеселі й намагався обійняти – я відсувалася.

– Не дихай на мене. Іди помийся краще, прийшов брудний і лізеш, – казала я.

Ось тоді він остаточно й оселився на дивані в залі. І якось непомітно ми стали просто двома людьми, що живуть під одним дахом.

А потім приїхала моя старша сестра Галина з чоловіком Анатолієм. Навезла подарунків – мені білизну й халатик, Вадимові щось для машини. Посиділи, випили ігристого і залишилися ночувати – на тому самому дивані в залі.

Вадим ліг зі мною в спальні. Мовчки, ніби так і треба.

Коли він задихав рівно і, здавалося, вже спав, я вирішила приміряти Галинин подарунок. Тихенько, щоб не розбудити. Неяскраве світло, я верчуся перед дзеркалом – і так, і сяк.

А він не спав. Дивився мовчки. А потім просто стиснув мене в обіймах.

Тієї ночі ми були, як у молодості. Я навіть не знаю, як це пояснити.

Зранці у двері подзвонили. Я вискочила з теплого ліжка – у рожевій нічній сорочці, босоніж.

– Пусти, тільки у вічко гляну! – відмахнулася від Вадима і побігла до дверей.

За дверима стояла Марина.

– Мамо, ну ти що там? Я ж чула, що ти стоїш! Ми домовилися, я заїду речі забрати й на дачу відвезти, відкривай!

Я відчинила й одразу почала виправдовуватися ні з того ні з сього.

– Та це я капці шукала, ось і забарилася трохи.

Марина поглянула на мене. Потім – у бік спальні. Потім зайшла і зупинилась. Вадим лежав на нашому ліжку, натягнувши ковдру аж на ніс. Очі трохи перелякані.

– Тату, ти що, навіть привітатися не встанеш?

Вона хотіла жартома смикнути ковдру, але він вчепився в неї щосили.

– Не треба, доню, перестань!

Марина переводила погляд з батька на мене, з мене на батька. Потім зрозуміла. Очі заблищали.

– Мамо, ну ви даєте. Тату, пробач, я не подумала!

Схопила пакети – і вилетіла з квартири. Чути було, як вона реготала вже на сходах.

– Іди швидше сюди, ледь перед донькою не покрасувалися, – сміявся Вадим, відкидаючи ковдру.

Я кинулася до нього, і ми обоє розреготалися, як діти.

– Застала нас дочка. Старих батьків застала, – витирав сльози Вадим.

– І не кажи. Добре, що онук у машині сидів і не пішов з нею по сумки!

Потім я стояла перед дзеркалом і дивилася на себе. Думала – скільки років ми ось так просто втратили. Два чужі люди в одній квартирі. А виявляється, нічого не минуло. Просто ми обоє вирішили, що час вийшов.

Скажіть – а у вас таке бувало? Що між вами й чоловіком ніби все згасло, а потім раптом виявилося, що ні?

Valera

Популярне