Темного осіннього вечора я зрозуміла, що в моєму животі оселився син. Те, що це – син – я зрозуміла відразу. І дуже відповідально почала до нього ставитися.
Я годувала сина вітамінами, кальцієм, і мужньо ковтала риб’ячий жир. Син не цінував моїх зусиль, і через п’ять місяців мій живіт виріс до розмірів пляжного м’яча. І ще він весь час ворушився і гикав.
Я урочисто носила в руках живіт з сином, і приймала привітання і мандарини. Які їла зі шкіркою, і з манірною посмішкою. Ми з сином слухали вечорами Вівальді та інших класиків.
Через шість місяців я зловила себе на тому, що облизую кругляк з водоростями, який витягла з акваріума. Я цього не хотіла. Я виконувала накази сина.
Через сім місяців я почала кілограмами їсти сиру гречку. Син наді мною знущався.
Через вісім місяців я влазила тільки в бабусин халат, і в картатий комбінезон, який робив мене схожою на дружину Карлсона. Син виріс, і не залишив мені вибору.
Через дев’ять місяців я перестала бачити власні ноги, час доби визначала за інтенсивністю гикавки сина, їла водорості, сиру гречку, мандарини зі шкіркою, активоване вугілля, суху глину, призначену для масок від прищів, жувала сигаретні фільтри і шкірку від бананів.
Я не стригла волосся, тому що баба Рая з першого поверху каркнула, що своїми стрижками я укорочую синові життя. Я не піднімала руки над головою, щоб син не обмотався пуповиною. Я нікому не давала пити зі своєї чашки.
Я старанно запихала в себе свічки з папаверином, щоб син не народився завчасно. Причому, запихали їх не туди, куди треба. Подумаєш, помилилася на пару сантиметрів …
Я до крові розчісувала свій живіт, і серйозно побоювалася, що він у мене ось-ось лопне.
Я купила синові коляску, ліжечко, двадцять дві упаковки памперсів, ванночку, підставку в ванночку, зеленку, вату, стерильні серветки, десять пляшок, дюжину сосок, штук двадцять пелюшок, три ковдри, два матраци, манеж, велосипед, вісім чепчиків, купу костюмів, п’ять рушників, двадцять повзунків різних розмірів, сорочечок незліченну кількість, шампунь, олійку для попи, відсмоктувач соплів, клізму, дві грілки, зубну щітку, музичну карусель, два мішки брязкалець і жовтий горщик.
Я возила горщик в колясці по квартирі, прала і прасувала з двох сторін всі двадцять пелюшок, п’ятнадцять костюмів і далі за списком, а моя мама нишком дзвонила до психіатра.
Син повинен був народитися в період з 12 липня по 3 серпня.
Дванадцятого липня я зібрала два пакети речей. У першому лежали: тапочки, гель для душу, шампунь, зубна щітка, папір, ручка, серветки, гребінець, шкарпетки, гумка для волосся і жетони для телефону-автомата.
У другому пакеті були дві пелюшки, памперс на 3 кг., сорочечка, блакитний чепчик, блакитний «конверт» з заячими вухами, мереживний куточок, і соска-слоник.
Тринадцятого липня я перетягнула пакети до себе в кімнату, і поставила біля ліжка. Чотирнадцятого липня я купила коляску, і переклала в неї жовтий горщик.
П’ятнадцятого липня від мене втік в іншу кімнату чоловік. Шістнадцятого липня я зжерла ударну дозу риб’ячого жиру, і щільно окупувала туалет ще на два дні.
Дев’ятнадцятого липня мені з ранку захотілося плакати. Я пішла до вітальні, впала в крісло під торшером, дістала з кишені свого неосяжного халата «Тетріс», і почала програвати, тоненько при цьому схлипуючи.
Через годину мене знайшов мій тато. Він подивився на мене, про щось подумав, посмикав себе за бороду, і тихо вийшов. А ще через годину за мною приїхала Швидка допомога.
Я вчепилася руками в чоловіка, і заревіла в голос. Чоловік посинів, і сів повз стільця. Син прийняв рішення народитися.
Мене привезли в пологовий будинок, зважили, пощупали, заглянули всередину практично через всі отвори в моєму організмі, і сказали, що син народиться до півночі.
На годиннику була сьома година вечора. У ліфті, що піднімає мене в пологове відділення, я заревіла. Старенька-нянечка, яка мене супроводжувала, урочисто пообіцяла не спати до півночі, і особисто відвезти мене і сина в палату.
Я заспокоїлась. Мене поклали на жорстку кушетку, і залишили одну. Стало нудно. Син всередині мене мовчав, і ніяк не натякав на те, що він хоче народитися. Стрілки лікарняного годинника показувала восьму вечора. Прийшли лікарі. Довго читали мою карту. Мацали мій живіт, розмовляли:
– Перейми?
– Слабкі.
– Води відійшли?
– Немає ще.
– Стимуляція?
– Почекаємо. Сама винна.
– Шийка?
– На п’ять сантиметрів.
– А чому не народжуємо?!
І всі подивилися на мене.
Я гикнула, і мені стало соромно. Так, я приїхала сюди народжувати. Але я поняття не маю, чому я не народжую! І не дивіться на мене так! Гикнула ще раз, і тут відчула, як піді мною розтікається тепла калюжа. Злякалася, і закричала:
– Народжую!!!
До мене підійшли, помацали живіт, похвалили, і пішли.
Через хвилину прийшла акушерка, поміняла мені простирадло, і сіла поруч:
– Боїшся?
Запитує, а сама посміхається. Дуже смішно. З неї вода не тече …
– Боюся.
Чесно відповідаю. І тут мене почало трусити, як в лихоманці.
– Завтра бігати вже будеш. Ковбасою по коридору.
Посміхається.
Я рот відкрила, щоб відповісти щось, і тут подих перехопило: по всьому хребту пройшла хвиля болю, докотилася до колін, і пішла на спад.
Син твердо вирішив народитися до півночі.
… Через три години я лежала на мокрій від мого холодного поту кушетці, крізь багряну пелену болю бачила тільки свої покусані руки, чиїсь холодні пальці прибирали з мого обличчя прилипле волосся, і при кожній новій переймі вигиналася дугою.
Хтось перевернув мене на бік, і зробив укол.
Стало легше.
В ногах побачила трьох дівчаток-практиканток, які без інтересу дивилися мені кудись між ніг, і тихенько перемовлялися:
– Порветься …
– Ні.
– Б’ємося об заклад?
– Не буду.
– Голова лізе …
– Треба Олену Анатоліївну покликати …
Голова лізе?! Вже?! Де?!
Руки мимоволі потягнулися під живіт, але одразу були перехоплені на півдорозі:
– Ти чого? Куди ти руками лізеш? Інфекцію занесеш!
Друге дихання відкрилося. На видиху швидко запитую:
– Волосся якого кольору?
– Темне. Погано видно.
– А очі? Очі видно?
Здавлене хихикання:
– Угу. Ще й як.
Прийшла лікар. Теж подивилася. На голову і на годинник. Потім простягла руку:
– Вставай. Тільки обережно, на голову йому не сядь. Боком, боком піднімайся … Ось так … тепер йдемо … Тихесенько, не впади … Тепер давай лізь на крісло … Ніжки ось сюди поклади … Ось ці начебто важелі бачиш? Хапайся за них двома руками, підборіддя притисни до грудей, і тужся! Давай! Ну, ще трохи!
Нічого не бачу вже. Очі щипає від поту, волосся в рот лізе. Шпильку десь за кушеткою загубила. Тужусь так, що хребет тріщить. Чую, як тріщить.
– Давай, давай ще сильніше! Стоп! Усе! Не тужся! Кому сказала – не тужся! Голова вийшла, тепер тільце саме народитися має. Дихай, дихай глибше, і не тужся, а то порвеш …
Не тужся. Наче я можу це контролювати. Але – намагаюся. Дихаю як паротяг на підйомі.
Хлюп.
Такий дивний звук … Ніби шматок сирої печінки на підлогу упустили.
І – порожнеча всередині. І дихати можна стало. Заплющила очі, і відчула, що мені на живіт щось поклали. Тепле. Мокре. Слизьке. І живе. І воно повзе!
Відкриваю очі … Тягну руки. Накриваю долонями маленьке, рідке як у жабеняти, тільце … СИН … Це МІЙ СИН!
Животом відчуваю, як стукає його маленьке сердечко. Хтось обережно прибирає мої руки, і просить:
– Ще потужся разок, дівчинко …Роблю все, як просять.
Через пів хвилини чую дитячий крик. Повертаю голову вправо: наді мною стоїть лікар. Обличчя його не бачу – воно за пов’язкою. Бачу очі. Зморшки промінчиками розбігаються в сторони:
– Ну, дивись, матусю, хто у нас тут?
Дивлюся на все око. Посмішка до крові надриває сухі, потріскані губи … Розгублено дивлюся на зморшки-промінчики, і видихаю:
– Синочок …
Сміх в палаті. Мені обережно кладуть на живіт сина. Син повзе до моїх грудей, і тоненько плаче. Притискаю до себе рідну людину, боячись його розчавити. Сльози капають на підборіддя, і на синівську верхівку. Цілу його в голівку, і схлипую:
– Син … Мій син … Мій синочок, моя кровинка, моя радість маленька … Мій … Тільки мій … Найкрасивіший, найулюбленіший … Мій Андрійко!
Ім’я вискочило саме по собі. Чому раптом Андрійко? Хотіли Микитку … Але ви подивіться: який же він Микитка? Він не схожий на Микиту! Це ж справжнісінький Андрійко!
Я чекала тебе, сину. Я дуже тебе чекала. У тебе є будинок, малюк. Там є маленьке ліжечко, і жовтий горщик. Є коляска та іграшки. Там живуть твої тато, бабуся, і дідусь. Там тепла ковдрочка і нічник-колобок. Тобі сподобається там, син …
На годиннику – рівно опівночі. Мене на каталці вивозять в коридор, і простягають телефонну трубку. Притискаю до вуха шматок казенної пластмаси, яка пахне ліками, облизую губи, і пошепки туди повідомляю:
– Тато Вова … У нас вже цілих пів години є син! Він маленький, красивий, і його звуть Андрійко.
Ми помилилися, тато … Це не Микита. Це Андрійко. Наш син!
Які емоції у вас викликала ця душевна історія?
