Мій батько помер. Я важко пережила втрату близької людини. Але, як кажуть, біда не приходить одна. До мене заявилася мама, яка давно покинула нас з батьком. Ні, не для того, що підтримати мене, а щоб забрати спадщину, яка мені від нього дісталася: квартиру, машину і дачу. Я вважаю маму зрадницею, тому нічого не дам ні їй, ні її дітям.
Моє життя ділиться на “до” і “після”. Де “до” – це тоді, коли я була щасливою дитиною двох закоханих людей. Мій батько неймовірно любив мене і маму. Він ніколи нічого від нас не вимагав, лише хотів щоб ми усміхалися. Тоді я ще не розуміла свого щастя. Але все пізнається у порівнянні.
А “після” – це коли мама чомусь вирішила поміняти тата на якогось дядю Петра, а нашу квартиру на гуртожиток. Я тоді не могла зрозуміти чому ми живемо з чужим чоловіком, чому мене просять називати його татом, і чого рідного батька немає поруч.
Це той період, коли я стала нещасною дитино. Стало зрозуміло, що насправді мама ніколи не кохала тата. Бо тепер дяді Петру вона прощала все: пиятику, дармоїдство і безгрошів’я, а на тата ображалася за всякі дурниці. Мені залишалося чекати на аліменти, щоб отримати щось смачненьке, але й те я повинна була ділити з дорослими.
Новий вітчим називав татові аліменти подачками, але нахабно користувався цими подачками. А моя мама, яка постійно говорила татові, що більше не хоче дітей, але народила цьому дяді Петру аж двох дітей: сина і дочку. Оскільки вітчим був людиною лінивою і неорганізованою, мама теж стала занедбувати себе і витрачати багато часу на різні розваги. Саме тому мене зробили справжньою нянькою для малих.
Я перестала відчувати себе улюбленою дитиною, для них я була лише причиною отримати гроші й сиділкою для дітей. Тому мені дуже хотілося втекти якомога далі від цих людей. І я зробила це. Як тільки прийшов час мені приймати рішення, я вирішила переїхати до батька і бабусі.
Я прожила з батьком і бабусею 4 щасливі роки. Вони справді відігріли мене своєю любов’ю. Але потім не стало бабусі, а за нею через пів року пішов батько і я знову залишилась нікому не потрібно. Щоправда, бабуся з батьком встигли переписати на мене все своє майно. І я могла залишитися у квартирі сама.
Мені було 18 років, коли не стало бабусі й дідуся, я ще не могла сама впоратися з такою втратою. Тому дуже зраділа, коли побачила маму на кладовищі. Мені здалося, що вона приїхала підтримати мене. Але я помилялася. Мама підійшла і прямим текстом сказала, що їй байдуже на мене і “цих людей” (батька і бабусю). Все що, її цікавило – спадщина батька. А ще вона сказала, що я вчинила, як зрадниця, коли залишила дітей на них з вітчимом, тому мені немає прощення.
Тоді я остаточно зрозуміла, що від сьогодні стала круглою сиротою. Мама заявила, що у неї троє дітей, а, отже, я маю продати все, що отримала в спадок від тата: машину, квартиру, дачу і взяла всі його заощадження, щоб розділити між нами трьома.
– Продай і розділи все! Я ж нічого не ділила з твоїм батьком, коли йшла від нього!
Я взагалі ще не думала про спадщину, можливо, я б і поділилася, якби на мені не в такому тоні це все сказали. Сиджу і думаю – а з якого дива? Мама сама зробила свій вибір, коли йшла від батька. Та якби у неї був шанс щось поділити, відсудити у свій час, вона б його не упустила. Адже з дядьком Петром вони жили дуже бідно. Але мої слабкі заперечення мама рішуче відкидала – ти повинна все чесно поділити! Чесно захотіли? Ну, тоді й отримуйте чесно!
Мене обурив мами тон і те, що вона почала ділити майно людини, яка щойно померла, яку вона зрадила. Я впевнена, що з батьком вона нічого не ділила не через своє добре серце, а тому що не могла. Вся ця нахабність спровокувала мене лише на злість. І я вперто вирішила їй нічого не давати.
– Я нічого не продаватиму і не ділитиму. Я нічого не дам ні тобі, ні вітчиму, а брату й сестрі помагатиму сама безпосередньо. Якщо я віддам вам гроші, Петро все проп’є. А на бабусину квартиру навіть око не клади. Ти до неї не маєш ніякого відношення. Ти зруйнувала нашу сім’ю, сама зробила свій вибір. Тепер не вказуй що мені робити з батьківським спадком.
Мама розізлилася і пішла. Я впевнена, що вона накрутила брата і сестру проти мене, бо вони не говорили зі мною з того часу.
Вже 12 років пройшло. я маю власну сім’ю. Нещодавно я натрапила на свого брата в соцмережі, а він мене заблокував. Написала йому. А він мене заблокував. Дарма, я досі тримаю ті заощадження, які належать їм. Але, якщо не треба, то не треба.
Шкода маму, вона постійно щось крутить, а її життя від того скочується все нижче.
А як ви б вчинили на моєму місці?
