Нещодавно я відкрив у собі новий талант – лагодити усе, що колись зламалося. От я і вирішив влаштуватися в одну фірму різноробочим. Мені ця робота була до вподоби. Чому? Бо я дуже люблю свободу, а тут вільний графік: коли хочеш – працюєш, коли ні – береш вихідний. Мрія, а не робота. Та й заробляти міг непогані гроші. Тепер хорошого майстра знайти – це справжня вдача.
Того дня було вже досить пізно, але я ще поїхав на останній виклик за адресою будинку, який знаходився в тому ж районі, що й мій.
Двері мені відкрив хлопчина, якому на вигляд було років 10-12, але не більше. Поруч із ним стояло маленьке біляве дівчатко. Вона була ще зовсім маленькою, тому коли побачила на порозі незнайомого чоловіка, кинулася до мене, вигукуючи:
– Татко повернувся! Ви ж наш татко?
Я так розгубився, не знав, що й відповісти. Добре, що малий швидко забрав від мене сестричку і суворо сказав:
– Наш тато – льотчик. А цей дядечко сантехнік.
Я зрозумів, що малі вдома самі, тому спершу навіть не хотів заходити в квартиру, але хлопчик запевнив мене у тому, що мама скоро повернеться.
На кухні я побачив кран, який малий Василько заліпив скотчем, сподіваючись, що це хоч якось врятує його від протікання. Я виконав свою роботу. Але дівчинка сказала мені, що на цьому мої завдання не завершуються:
– Ще стіл у нас хитається, і світло в кімнаті погано вмикається!
В той момент на кухні з’явилася молода жінка – мама моїх нових знайомих. Вона була дуже здивованою усім тим дійством, яке відбувалося. Спершу навіть злякалася, бо не зрозуміла, хто я такий.
– Мамо, у тебе немає часу на такі дурниці. От ми з Алінкою самі все організували. Знайшли в Інтернеті телефон дядька Михайла і попросили його про допомогу, – серйозно розповідав Василь.
Розчулена мама витерла сльозу, розрахувалася зі мною, і ми домовилися зустрітися завтра знову, бо роботи й справді було ще багато.
Я попрямував до вхідних дверей, коли раптом почув, що хтось вхопив мене за рукав. Це був Василь:
– Як ви думаєте, мама усе це вигадала про тата льотчика? Якби він у нас був, то давно би вже навідався до нас в гості. Хоч на 5 хвилин!
– Ну, всіляке в житті буває. Може, він дуже зайнята людина.
– Що ж може бути важливіше за власних дітей? – запитав мене хлопчина і поглянув на мене такими очима, що мороз шкірою пройшовся.
Ці слова наштовхнули мене на спогади про моє минуле. Я ж теж колись був льотчиком, але заради сім’ї був готовий покинути навіть небо, яке дуже любив. Моя дружина була проти моєї професії, казала, що не збирається витратити золоті роки свого життя на те, щоб постійно чекати мене з рейсів.
Я кохав її, тож погодився залишити цю роботу. Але коли вона почала вимагати покинути напризволяще власну матір і переїхати із нею за кордон – моя відмова була рішучою, як ніколи раніше.
Вона довго мене не переконувала – подала на розлучення, а більше з того часу я її й не зустрічав.
Тішило тільки одне – я зможу повернутися на улюблену роботу. Але радість від польотів у небо тривала недовго. У мене почалися серйозні проблеми зі здоров’ям, тож будь-який різкий перепад атмосферного тиску міг стати для мене фатальним.
Мама заспокоювала мене, казала, що у мене золоті руки, які точно принесуть світові ще багато користі. А потім найріднішої не стало.
Складалося враження, що увесь світ проти мене. Я втратив все те, що так любив, що так цінував. Порятунок від горя і відчаю я знаходив у пляшці. Цілий місяць просвіту від клятого алкоголю не бачив.
Я вже не знав, як вибратися з тієї темної ями, в яку я потрапив, але однієї ночі мені наснилася мама. Вона дивилася на мене з докором і великим жалем. Та й не дарма, бо моє життя було й справді жалюгідним.
Після того видіння мені ніби друге дихання відкрилося. Я вирішив взяти себе в руки і змінити своє життя. Так я і знайшов собі нову роботу, яка стала для мене символом нового початку.
Наступного дня я знову поїхав до тієї ж квартири, щоб закінчити те, що почав вчора. Ремонтував усе зламане, що потрапляло мені під руки, а коли заглянув до ванної, то зрозумів, що затримаюся тут ще надовго.
Людмила одразу погодилася прийняти мою допомогу з ремонтом, сказала, що гроші у неї є. Але платити їй так і не довелося.
Якось вона запросила мене повечеряти разом із нею та її дітьми. Ми спілкувалися, сміялися, жартували. Давно вже я не відчував себе таким спокійним і щасливим. Потім діти заснули, а ми з Людою ще довго балакали на кухні. Ніколи я ще не зустрічав такого гарного співрозмовника. Вона уважно слухала мою біографію, а коли я закінчив, розповіла свою історію.
Звісно, ніякого льотчика в її житті ніколи й не було, як і жіночого щастя. Не таланило їй з чоловіками – оце й все. Довелося брехати дітям, поки вони не виросли.
Наступного ранку я вже знав, що робитиму далі. Одягнув свій костюм з попередньої роботи, купив розкішний букет і купу подарунків для дітей і поїхав до Люди.
Коли вона відкрила двері, то очікувала побачити перед собою знайомого майстра, а перед нею стояв справжнісінький льотчик.
– Ну, нарешті я вас знайшов. Спершу навіть не впізнав рідних дітей, але тепер я назавжди залишусь з вами! Згідна, Людо?
Маленька Алінка кинулася до мене в обійми і затиснула моє обличчя своїми маленькими ручками. Василько в той час, насупившись, намагався зрозуміти, чи то розіграш, чи сувора правда. А от Люда стояла і слова мовити не могла.
Через рік щаслива і повна сім’я раділа народженню іще одного хлопчика, якого брат обіцяв навчити серйозності і відповідальності.
Чи вразила вас ця історія?
Чи вірите ви в такі життєві збіги?
