Антоніна Степанівна не полюбила свою майбутню невістку з першої зустрічі. Косо оглянула дівчину з голови до ніг та подумала “Ні, вона нам не підходить”. Правда, її зовнішність когось нагадувала жінці. Але довго не могла згадати.
Ввечері зайшла до сина у кімнату та сказала, що має серйозну розмову:
– Ну не пара вона тобі, зрозумій!
– Мамо, я не для тебе вибирав майбутню дружину. Все-таки мені з нею жити разом. Досить тут вказувати, кого мені любити, а кого ні. Тобі не подобається? Змирися, адже я кохаю Валю і крапка.
– Ох, привів додому якусь жебрачку. Коля, ну хоча б ти скажи щось синові, він мене зовсім не слухає!
До кімнати зайшов насуплений батько:
– Антон, ти її дійсно кохаєш?
– Так, і хочу бути тільки з нею.
– Ну тоді щастя вам та злагоди. І нікого ніколи не слухай. А ти, Тоню, згадай, як моя мама так само хотіла зруйнувати наш шлюб та щодня відмовляла мене від весілля. Забула, як сварилася з нею? А зараз на неї схожа, навіть фрази ті самі говориш. Неприємно, правда?
Тоді жінка мовчки вийшла на кухню. Дійсно, свекруха також колись не прийняла її у родину. Досі пам’ятає, як стара навіть на весілля до них не приїхала та не привітала з таким святом. Соромно перед Антоном стало. Підійшла до кімнати й підслухала, як син з батьком далі розмовляв. Двері були не зачинені до кінця.
– Дякую, тату. Просто я дійсно її кохаю.
– Гроші не головне у шлюбі. Треба любити та поважати один одного, тоді й будете жити разом довго та щасливо. А дівчина мені сподобалася, доба та чемна.
– Завтра ми йдемо до неї у гості, знайомитися з її батьками.
– Ось, візьми, купи їм гідний подарунок. Не гоже з порожніми руками йти у гості до майбутніх родичів!
Мама Валі наготувала багато смачних страв. Здавалося, що у стола аж ніжки прогинаються від ласощів. Однак, тато Валі, Василь Павлович так уважно дивився на хлопця, немов хоче дірку в ньому поглядом пробурити. Вже навіть дівчина не витримала:
– Тату, все гаразд? Ти так пильно на Антона дивишся.
– А мені твоє обличчя дуже знайоме. Немов я тебе колись зустрічав. А як твою маму звати, нагадай.
– Ем.. Антоніна Степанівна.
– А бабусю звати Орися Василівна, так?
– Так. А ви звідки знаєте?
– Ми з твоєю мамою вчилися разом, за одною партою сиділи. Правда, потім я після 9 класу поступив у інше місто і ми перестали спілкуватися. Вона була моїм єдиним другом у класі. Колись жартували, що якщо у нас будуть діти, то треба їх обов’язково поженити!
Така історія приємно вразила Антона. Того ж вечора вирішив про все розповісти мамі:
– А знаєш, чому зовнішність Валі тобі здалася знайомою? Угадай, хто її тато. Даю підказку – ви сиділи разом за одною партою.
– Та не може бути! Валя донька Васі? Ось це так новина. Стільки років вже минуло…
Відтоді жінка тепло ставилася до молодої невістки. Радо прийняла у сім’ю, немов рідну доньку. На весіллі плакала від щастя, що син зустрів таку хорошу дівчину.
А ви вірите у долю?
