Ми з моєю сестрою дуже різні люди. Зовсім не скажеш, що нас народили й виховували одні й ті ж люди.
Я спокійна і дуже домашня дівчина. Зайвого кроку не ступлю за рідний поріг. Та й навіщо? Не дарма ж кажуть: “Де народився – там і згодився!”
Іринка собі тільки з того сміялася. Вона щиро вірила, що в столиці на неї чекає щасливе і яскраве життя, якого в селі їй ніколи не бачити. Вона мала запальну вдачу, тож я навіть не сумнівалася, що вона обов’язково досягне свого.
Я намагалася підтримувати Іринку, бо попри розбіжності у наших поглядах, ми любили і поважали одна одну, тому коли вона здійснила свою мрію і таки переїхала до столиці, я продовжувала з нею спілкуватися.
Нам доводилося листуватися, бо вдома Іра з’являлася лише на великі свята. Розповідала нам з матір’ю про те, що знайшла собі дуже престижну роботу, познайомилася із заможним кавалером і тепер живе, наче у казці.
Я, відверто кажучи, навіть трішки заздрила сестрі, бо розуміла, що в селі нічого особливого не досягла. Тут навіть немає з ким познайомитися – одні ледацюги і пияки. Усі нормальні кавалери виїхали до міста в надії на краще життя. Я не розуміла, чи то я така дивна, що не хотіла покидати рідні краї, чи то я просто боюся відповідальності за власне життя, тому досі тримаюсь за мамину спідницю.
Мама помітила, що після приїзду сестри я була трохи стурбована, тож вирішила влаштувати на мій День народження найкращий у світі сюрприз: дала мені немалу суму грошей і відправила до сестри в місто.
Я була на сьомому небі від щастя. Нарешті я познайомлюся з життям, яке вирує у столиці, бо на що дивитися в селі – одні кури і свині.
Я розраховувала на те, що Іра прихистить мене у себе, але вона сказала, що не зможе, тому мені довелося заночувати в готелі. Коли я лише приїхала до міста, то трохи навіть злякалася: не звикла до шуму і гамору.
Але з кожною хвилиною ставало цікавіше й цікавіше. Дякувати Богу, що мене одразу біля поїзда зустріла сестра і допомогла мені дістатися до готелю, який для мене напередодні забронювала на прохання мами.
Я сподівалася, що Іра проведе зі мною цілісінький день, але вона сказала, що їй не вдалось відпроситися в керівництва, тож призначила мені зустріч на вечір і подарувала квиток в музей.
Я гуляла столицею і дивувалася тому, яке тут усе велике і гарне. Стільки незнайомих облич, людей, які навіть не знають одне одного. Так легко тут розчинитися і стати для усіх непомітним. У селі таке комусь навряд чи вдається.
Захоплена враженнями, я навіть замислилася про те, щоб повторити подвиг своєї сестри і теж переїхати до міста. Якраз увечері хотіла з нею про це поговорити.
Вона зустріла мене, показала найгарніші місця Києва, а потім запросила в кафе на найсмачніші тістечка, які мені довелося куштувати в житті.
– Коли ти мене познайомиш з Дмитром? Я ж лише на кілька днів приїхала.
– Він зараз дуже зайнятий, але йому дуже шкода, що він не зможе з тобою зустрітися, – відповіла сестра.
Я пригадала собі слова мами, яка завжди мені казала, що Іра не хоче мене знайомити з нареченим лише тому, що боїться, як би я його у неї не відбила. Я поглянула на наше відображення у вікні і зрозуміла, що я таки й справді виглядаю краще, ніж моя сестра. Одне лише плаття, яке для мене пошила мамуся, чого тільки варте!
Я злякалася своїх думок і насварила себе за них, бо розуміла, що моя сестра заслуговує на щастя. З Божою допомогою і я колись своє знайду.
В гості до себе Іра мене так і не запросила. Посадила на таксі і відправила мене в готель.
Хоч мені було дуже прикро, але я ніяк не могла повірити в те, що рідна сестра просто не хоче прихистити мене в своїй розкішній орендованій квартирі. Моє серце відчувало, ніби щось в житті Іринки було не так. У моїй голові визрів геніальний план.
З самісінького ранку я вирішила навідатися до сестри в гості без запрошення. Не без допомоги перехожих знайшла її будинок за тією адресою, з якої мені надходили листи від сестри. Біля під’їзду стояла лавочка, я собі сіла і чекала, поки сестра виходитиме на роботу.
Через декілька хвилин неподалік від будинку зупинилася розкішна машина, з якої вийшов якийсь чоловік у компанії моєї сестри. Я одразу сховалася за дерево, бо не хотіла соромити сестру своєю присутністю і шпигунськими іграми.
Кавалер Ірини був й справді заможним і вродливим. Щоправда, вона забула сказати про те, що він вже не зовсім юний. Його волосся прикрашала благородна сивина. Він поцілував мою сестру, і вона щаслива побігла додому.
З під’їзду вискочила за кілька хвилин. Тільки встигла образ змінити: з розкішного червоного плаття перевдяглася в прості джинси і звичайну футболку.
Мені досі соромно за свій вчинок, але тоді я вирішила простежити за сестрою.
Вона прямувала кілька кварталів, а потім піднялася східцями до якогось супермаркету. Я довго чекала під його дверима, очікуючи, коли ж вона нарешті вийде. Але цього не сталося.
Тоді я зайшла всередину і побачила, що Іринка сидить на касі і обслуговує якогось клієнта.
Мені було неприємно, що рідна людина нам з матір’ю так зухвало брехала. Невже ми б не зрозуміли, якби вона чесно зізналася, що з престижною посадою поки не склалося.
Я бродила вулицями столиці, і вона більше не здавалася мені такою привабливою. Я зайшла в те кафе, де вчора куштувала смачні тістечка і захотіла хоч якось врятувати свій настрій.
Наминала за обидві щоки десерт, аж поки в заклад не увійшов чоловік, якого я вранці бачила поруч з сестрою. Він був не сам, а з дружиною і маленькою донечкою, яка міцно обіймала його за шию. Коли я побачила обручку на його пальці, то мало не поперхнулася.
Вискочила з кафе і попрямувала до будинку Ірини. Вона з’явилася вдома лише увечері.
– Оксанко, ти що тут робиш? Як мене знайшла? – схвильовано спитала сестра.
– Як ти могла стільки часу нам брехати? Хоча, про зустрічі з одруженим чоловіком я би матері теж не розповіла.
– Він мене кохає, це головне. Обіцяє, що розлучиться, і я йому вірю.
– Цю квартиру він для тебе винаймає?
– Та немає ніякої квартири, – сумно відповіла Іра.
І справді, вона жила в старій і темній кімнатці у гуртожитку. Коли я поглянула на її помешкання, то зрозуміла, що наш дім в селі – це справжнісінький палац.
– Іринко, кидай тут все і повертайся додому. Все налагодиться.
– Я не хочу! Моє життя тепер тут.
Що ж то за життя таке – я не розуміла і не зрозумію, мабуть, ніколи. Знала тільки одне – хочу додому.
Минуло вже кілька років з часу нашої останньої зустрічі. Доля повела нас різними дорогами. Я тепер заміжня і чекаю на другу дитину.
Чула від матері, що Ірина теж вагітна, але заміж так і не вийшла. Все ще сподівається на відважний крок від свого коханого. Та чи дочекається? Це вже питання.
Що б ви порадили Ірині?
