У моїх батьків 5 дітей, я старша донька. Тому мій обов’язок – допомагати мамі по господарстві та доглядати за молодшими братиками та сестричками. Байдуже, що у мене є власне хобі та інтереси, треба після школи зайти у дитячий садочок та забрати малюків додому. Там їх нагодувати та гратися, адже батьки працювали. Не було часу на дискотеки, а про побачення я взагалі мовчу. Однокласники мене жартома називали “нянька”. Звісно, що часом я не слухала старших, тому тато діставав ремінь та я ще довго стояла у кутку.
Якщо хтось з малюків випадково вдарився та почав плакати – карали мене, адже я така погана, недогледіла. А після 9 класу сказали, щоб я вступила у коледж на кухаря. А на мою думку всім було байдуже.
Одразу після того, як отримала диплом, почала шукати роботу у нашому місті. Якраз була вакансія офіціанта у кафе, яке нещодавно відкрилося. Тоді було важко майже 12 годин стояти на ногах та запам’ятовувати всі замовлення, але вдома все було тільки гірше. Батьки забирали мою зарплату, мовляв, я тепер доросла та маю вкладатися у родинний бюджет. Насправді всі гроші вони витрачали на дітей, а мені забороняли навіть декілька гривень на новий одяг взяти. Тому одного вечора, коли директор видав мені аванс, я поїхала на вокзал. Ні, я не хочу повертатися додому.
Так я потрапила до Києва. Завжди мріяла жити у столиці. Правда, спершу було дуже важко, я працювала по декілька змін та ночувала на кухні в ресторані. Але швидко змогла заробити гроші на оренду невеликої кімнати та купила декілька нових кофтинок. Через декілька місяців мене підвищили до головного кухаря та навіть запропонували проводити кулінарні курси. Тоді я почувалася на сьомому небі від щастя.
Я винаймала кімнату у старенької бабусі, за нею доглядала та купувала ліки чи продукти. Вона мене часто називала онукою та любила, немов я дійсно її рідна дівчинка. А згодом я познайомилася з її онуком Іваном та закохалася з першого погляду. Через рік зіграли скромно весілля та почали жити разом. Зараз у нас є чудова донечка Маринка та синочок Петрик. Але нещодавно мені почали снитися батьки та запрошували додому у село. Бачила наш город, поле та сад. Вирішила провідати родину, адже так давно не бачилися. Батьки не знають, що у них тепер є онуки.
У суботу вирушила з чоловіком та дітками до села. Одразу впізнала своє подвір’я, тут нічого не змінилося. Але, на жаль, теплої зустрічі не дочекалися. Мати нас навіть на поріг не пустила, а батько кричав:
– Безсоромно втекла від нас, покинула напризволяще! Не хочемо ні тебе, ні онуків бачити, забирайся!
Зустріла свою колишню однокласницю по дорозі додому, вона якраз з магазину поверталася. Розповіла, що молодший брат ніде не працює, а тільки у місцевому кафе сидить та алкоголь випиває. А сестри навіть коледж не закінчили й зараз працюють доярками на фермі. Тепер я точно переконалася, що тоді правильно вчинили, коли вирішила купити квиток у чуже місто.
А ви б змогли пробачити батькам такі слова?
