Я дуже люблю свою маму, але завжди пригадую, як вона постійно мене сварила за будь-яку помилку. При тому, що я ніколи не хотіла заподіяти якусь шкоду навмисне.
Якось моїй мамі потрібно було завітати до колишньої колеги по цеху. щоб привітати її з днем народження. Мене одну вдома мама залишити не могла, а тому взяла з собою. Двері нам відчинила жінка старшого віку. Я добре пам’ятаю її порцеляновий сервіз у шафі, бо з нього починається ця історія. Господиня запросила нас за стіл і налила чаю в ті горнята. А я, втомившись, від дорослих розмов, почала крутитися. Підійшла надто близько до столу та ненароком зачепила одне з горнят того сервізу. Воно впало і розбилося.
Моя мама стала лютою. Вона дала мені ляпаса по щоці, стала кричати про те, яка я неспокійна дитина і сильно трясла мною. А я зажмурилась в очікуванні другого ляпаса. Старенька коли це побачила, зразу ж відвела мене від мами й сказала:
— Що це ти таке робиш, жінко? Вона просто розбила одне нещасне горня. А якби ти це зробила, то мені треба було б тебе відлупцювати?
Мама розгубилася, а бабуся продовжила:
— Подумаєш, сервіз фарбований… Хіба він вартий дитячих сліз? Було 6 горнят, а стало 5, то й що тут такого? Якщо до мене колись прийде аж 6 людей, то я маю інші горнята — не біда!
Старенька спокійно поставила на стіл ще одне горня і налила в нього чай так, наче нічого не сталося. А, коли ми йшли додому, вона загорнула мені в газету те блюдце, на якому стояло розбите горня.
Я вже давно не пам’ятаю, як звали ту бабусю. Ні її, ні моєї мами вже немає в живих. Але я пам’ятаю як слова старенької змінили мою матір. Вона ніколи не говорила мені про це, але стримувала себе надалі. Тепер по моєму домі бігають внуки, а в серванті стоїть те саме блюдце. І коли дітлахи пустують, а дивлюсь на нього і заспокоююсь. Бо нічого не варте їхніх сліз.
А як ви виховуєте своїх дітей?
