– Ми до вас, – я вже дзвонила в двері, а Захарко шморгав носом мені в рукав.
Невістка відчинила, глянула на нього й одразу:
– Ти що, знущаєшся? Інна писала: вчора було тридцять дев'ять.
– Сьогодні нема. Не роби трагедію.
– У мене дитині шість місяців.
– І що тепер, на неї дихати не можна?
– Хворою дитиною – ні.
З кімнати заплакала мала. Невістка притиснула двері коліном.
– Ви серйозно привели його сюди?
– А куди я мала його подіти? Донька на роботі. Я з ним. І до онуки я теж прийшла.
– То сидіть з ним у себе.
– Ти мені заборонятимеш бачити рідну онуку?
– Я тобі заборонятиму заносити заразу в мій дім.
Захарко закашлявся. Голосно. Вона відсахнулась, ніби він їй в обличчя плюнув.
– О, почалось, – сказала вона. – Просто ідеально. Може, ще поцілувати малу даси?
– Та ти вже зовсім. У дітей це нормально.
– Нормально – це коли своїх заражаєш, а не моїх.
На сходах клацнули двері сусідів. Хтось визирнув.
– Не кричи на весь під'їзд, – кажу.
– Це ти притягла сюди температурного і ще вчиш мене тону?
– Температурного? Ти на дитину не гавкай.
– А ти не прикривайся дитиною, коли тобі просто захотілось прийти, як до себе додому.
– Це сім'я, взагалі-то.
– Сім'я не преться з соплями до немовляти.
– Ой, бідне немовля, виросте в стерильній банці.
– Краще в стерильній банці, ніж з такою бабою без гальм.
На майданчик вийшла сусідка з пакетом.
– Все добре?
Невістка навіть не повернулась:
– Так. Просто людина не розуміє слова "ні".
– Людина? Я тобі не людина, я бабуся твоєї дитини.
– Тоді поводься як бабуся, а не як рознощик.
Я аж задихнулась.
– Повтори.
– Роз-но-щик. Хвороб. І чужих проблем.
Захарко вчепився мені в пальто.
– Бабо, ходім.
Я подивилась на неї.
– Знаєш що? Коли тобі буде треба, не дзвони.
Вона спокійно взяла двері за ручку.
– Я краще лікарю подзвоню, ніж тобі.
І зачинила.
