– Сергію, ти серйозно одружився? – А що, треба було погоджувати з вами? – Та ні. Просто цікаво, хто на це підписався. Таня зробила вигляд, що не почула. *** – Інно, ти навіть салати з лотків не переклала?

– Сергію, ти серйозно одружився?

– А що, треба було погоджувати з вами?

– Та ні. Просто цікаво, хто на це підписався.

Таня зробила вигляд, що не почула.

***

– Інно, ти навіть салати з лотків не переклала?

– А ти прийшла їсти чи ревізію робити?

– Я прийшла в гості. А не на пікнік з одноразовими виделками.

– То двері там.

Олег уже жував грудинку.

– Ну, чесно, домашнього тут не вистачає.

– Жери магазинне мовчки, – кинула Інна.

Лариса фиркнула і кивнула на Таню:

– Оце вона?

– Вона, – сказав хтось.

– Гарна. Дивно.

– Що дивно? – спитав Сергій.

– Що така жінка вибрала тебе.

За столом хтось нервово засміявся.

Сергій налив собі:

– Ну, не всім же по п'ять років вибирати й усе одно помилитися.

– О, почалось, – сказала Віка. – А ми думали, ти мовчун.

Таня сиділа рівно, дивилась у стіл.

Лариса нахилилась до Віки, але так, щоб Таня чула:

– Їй після першого чоловіка, мабуть, аби не бив.

– Та ні, – шепнула Віка. – Їй, схоже, аби хтось вирішував за неї.

Таня підняла очі:

– Можна голосніше. Ви ж не соромитесь.

– А що не так? – Лариса всміхнулась. – Ми хвилюємось. Сергій у нас специфічний. Жаднуватий, буркотливий. Не кожна витримає.

– Зате чесний, – відрубав Сергій. – Не купує любов букетами.

– Ага, – хмикнула Віка. – Півонії з маминого городу – це тепер романтика?

Таня вперше посміхнулась:

– Краще айстри з городу, ніж чоловік, який дарує троянди після зради.

Повисла тиша.

Олег перестав жувати.

– Це вже в кого камінь? – спитала Віка.

– У кого влучило, – сказала Таня.

***

Минуло кілька років.

Той самий двір. Інший стіл. Уже в Тані й Сергія.

– Миколо, неси тарілки.
– Даринко, не крутись.
– Сергію, лід поклав?
– Поклав.

– Дивись, – шепнула Віка Ларисі. – Тихоня, кажеш?

– Та вона його просто в обіг взяла.

– А свекруха? Усміхається, пироги носить. Я б не повірила, якби не бачила.

– Зате сережки бачила? От тобі й "не витрачається на дурниці".

Таня поставила перед ними миску з салатом.

– Не в лотку. Для вас старалась.

Лариса натягнуто всміхнулась:

– Дякуємо. Подорослішала.

– Ні, – сказала Таня. – Просто навчилась.

Сергій сів на чолі столу.

– Ну що, за зустріч?

– Зачекай, – Таня взяла келих. – У мене тост.

Інна закотила очі:

– Зараз буде щось цікаве.

– Буде, – сказала Таня. – Я хочу подякувати вам усім. Особливо тим, хто тоді за моєю спиною вирішив, що я "м'яка", а Сергій "жадний", і що мене можна брати голими руками.

Ніхто не ворухнувся.

– Ви тоді так старалися, ніби не в гості прийшли, а на кастинг у чуже життя.

– Таню, ну досить, – тихо сказав Сергій.

– Ні, не досить. Я мовчала тоді. Сьогодні не буду.

Віка відклала виделку:

– Якщо ти про той вечір, то всі щось говорили.

– От саме. У вас роти працювали краще, ніж голови.

– А ти, виходить, роками це носила? – огризнулась Лариса. – То, може, проблема не в нас?

Таня кивнула:

– Може. Але принаймні я не лізла міряти чуже весілля своєю невдалою сімейкою.

– Ти зараз на що натякаєш? – Віка різко випросталась.

– Не натякаю. Кажу прямо. Люди, які вдома гризуться до ночі, чомусь завжди найгучніше вчать інших "як правильно".

Олег глухо сказав:

– Це вже зайве.

Сергій підняв очі на гостей:

– Зайве було тоді. Зараз – запізно ображатись.

Інна пирхнула:

– Красиво. Покликали в гості, щоб рахунки виставити.

– Ні, – сказала Таня. – Щоб ви нарешті почули не свій шепіт, а мою відповідь.

Лариса засміялась коротко й зло:

– Та яка з тебе жертва? Ти просто знайшла мужика, якого зручно крутити, і тепер розказуєш, яка мудра.

Таня поставила келих.

– Крутити? Ні. Я просто не валяюсь у ногах, і для вас це вже "під каблуком".

– А Сергій? – Віка кивнула на нього. – Йому нормально, що дружина при всіх рот відкриває?

Сергій відкинувся на спинку стільця:

– Мені нормально. Бо вона хоча б у лице говорить. Не як ви – з салатом у роті й отрутою між зубами.

Інна встала:

– Гена, поїхали.

– Сиди, – кинув Генадій. – Раз уже приїхали, дослухаємо.

– Та що тут слухати? – Віка вже теж підвелась. – Якщо жінка роками пам'ятає чужий шепіт, значить, він був правдою.

Таня подивилась на неї й сказала спокійно:

– Якщо тебе так розносить від чужого щастя, може, проблема не в моїй пам'яті, а в твоєму житті.

Тиша стала важкою.

Навіть діти замовкли.

Віка схопила сумку.

– Пішли, Олеже.

Олег підвівся не одразу.

Лариса повільно допила вино й хмикнула:

– Ну що ж. Зате тепер точно видно, хто тут "м'яка".

Таня сіла й узяла виделку.

– Ага. Їжте, поки не охололо. А то знову скажете, що в мене гостинність не домашня.

Valera

Популярне