– Сергію, ти серйозно одружився?
– А що, треба було погоджувати з вами?
– Та ні. Просто цікаво, хто на це підписався.
Таня зробила вигляд, що не почула.
***
– Інно, ти навіть салати з лотків не переклала?
– А ти прийшла їсти чи ревізію робити?
– Я прийшла в гості. А не на пікнік з одноразовими виделками.
– То двері там.
Олег уже жував грудинку.
– Ну, чесно, домашнього тут не вистачає.
– Жери магазинне мовчки, – кинула Інна.
Лариса фиркнула і кивнула на Таню:
– Оце вона?
– Вона, – сказав хтось.
– Гарна. Дивно.
– Що дивно? – спитав Сергій.
– Що така жінка вибрала тебе.
За столом хтось нервово засміявся.
Сергій налив собі:
– Ну, не всім же по п'ять років вибирати й усе одно помилитися.
– О, почалось, – сказала Віка. – А ми думали, ти мовчун.
Таня сиділа рівно, дивилась у стіл.
Лариса нахилилась до Віки, але так, щоб Таня чула:
– Їй після першого чоловіка, мабуть, аби не бив.
– Та ні, – шепнула Віка. – Їй, схоже, аби хтось вирішував за неї.
Таня підняла очі:
– Можна голосніше. Ви ж не соромитесь.
– А що не так? – Лариса всміхнулась. – Ми хвилюємось. Сергій у нас специфічний. Жаднуватий, буркотливий. Не кожна витримає.
– Зате чесний, – відрубав Сергій. – Не купує любов букетами.
– Ага, – хмикнула Віка. – Півонії з маминого городу – це тепер романтика?
Таня вперше посміхнулась:
– Краще айстри з городу, ніж чоловік, який дарує троянди після зради.
Повисла тиша.
Олег перестав жувати.
– Це вже в кого камінь? – спитала Віка.
– У кого влучило, – сказала Таня.
***
Минуло кілька років.
Той самий двір. Інший стіл. Уже в Тані й Сергія.
– Миколо, неси тарілки.
– Даринко, не крутись.
– Сергію, лід поклав?
– Поклав.
– Дивись, – шепнула Віка Ларисі. – Тихоня, кажеш?
– Та вона його просто в обіг взяла.
– А свекруха? Усміхається, пироги носить. Я б не повірила, якби не бачила.
– Зате сережки бачила? От тобі й "не витрачається на дурниці".
Таня поставила перед ними миску з салатом.
– Не в лотку. Для вас старалась.
Лариса натягнуто всміхнулась:
– Дякуємо. Подорослішала.
– Ні, – сказала Таня. – Просто навчилась.
Сергій сів на чолі столу.
– Ну що, за зустріч?
– Зачекай, – Таня взяла келих. – У мене тост.
Інна закотила очі:
– Зараз буде щось цікаве.
– Буде, – сказала Таня. – Я хочу подякувати вам усім. Особливо тим, хто тоді за моєю спиною вирішив, що я "м'яка", а Сергій "жадний", і що мене можна брати голими руками.
Ніхто не ворухнувся.
– Ви тоді так старалися, ніби не в гості прийшли, а на кастинг у чуже життя.
– Таню, ну досить, – тихо сказав Сергій.
– Ні, не досить. Я мовчала тоді. Сьогодні не буду.
Віка відклала виделку:
– Якщо ти про той вечір, то всі щось говорили.
– От саме. У вас роти працювали краще, ніж голови.
– А ти, виходить, роками це носила? – огризнулась Лариса. – То, може, проблема не в нас?
Таня кивнула:
– Може. Але принаймні я не лізла міряти чуже весілля своєю невдалою сімейкою.
– Ти зараз на що натякаєш? – Віка різко випросталась.
– Не натякаю. Кажу прямо. Люди, які вдома гризуться до ночі, чомусь завжди найгучніше вчать інших "як правильно".
Олег глухо сказав:
– Це вже зайве.
Сергій підняв очі на гостей:
– Зайве було тоді. Зараз – запізно ображатись.
Інна пирхнула:
– Красиво. Покликали в гості, щоб рахунки виставити.
– Ні, – сказала Таня. – Щоб ви нарешті почули не свій шепіт, а мою відповідь.
Лариса засміялась коротко й зло:
– Та яка з тебе жертва? Ти просто знайшла мужика, якого зручно крутити, і тепер розказуєш, яка мудра.
Таня поставила келих.
– Крутити? Ні. Я просто не валяюсь у ногах, і для вас це вже "під каблуком".
– А Сергій? – Віка кивнула на нього. – Йому нормально, що дружина при всіх рот відкриває?
Сергій відкинувся на спинку стільця:
– Мені нормально. Бо вона хоча б у лице говорить. Не як ви – з салатом у роті й отрутою між зубами.
Інна встала:
– Гена, поїхали.
– Сиди, – кинув Генадій. – Раз уже приїхали, дослухаємо.
– Та що тут слухати? – Віка вже теж підвелась. – Якщо жінка роками пам'ятає чужий шепіт, значить, він був правдою.
Таня подивилась на неї й сказала спокійно:
– Якщо тебе так розносить від чужого щастя, може, проблема не в моїй пам'яті, а в твоєму житті.
Тиша стала важкою.
Навіть діти замовкли.
Віка схопила сумку.
– Пішли, Олеже.
Олег підвівся не одразу.
Лариса повільно допила вино й хмикнула:
– Ну що ж. Зате тепер точно видно, хто тут "м'яка".
Таня сіла й узяла виделку.
– Ага. Їжте, поки не охололо. А то знову скажете, що в мене гостинність не домашня.
