Пам’ятаю, був якось вихідний і мені закортіло подивитися старі фотографії. На одній зі сторінок я побачив своїх бабцю і дідуся, на жаль, вони обоє вже на небесах, такі добрі люди були.
– Слухай, люба, я тут пригадав дещо! – звернувся я до дружини Іванки.
– І що ж? – посміхнулась вона, відриваючи погляд від книги.
– У мене є будинок в селі. Не хочеш поїхати туди?
– У тебе є будинок? Оце так! І ти досі про нього мовчав?
– Та це спадок від діда. Він напевно у поганому стані, хата дерев’яна, мабуть, там все подвір’я заросло чагарниками. Я не був там років 6!
– Ну поїдьмо! Самій цікаво що там! Сподіваюся грабіжники не повиносили усе, що можна!
– І я. Хоча у тому селі багато покинутих будинків.
Спочатку ми поїхали на цвинтар. Прибрали й довели до пуття могилу діда і баби. А коли ми наблизились до брами хати, то зрозуміли, що ніяких грабіжників тут не було. У домі хтось жив! Трава покошена, на сушарці висів попраний одяг. Ми згорали від цікавості, хто ж міг так нахабно поселитися у чужому домі!
Двері відчинила привітна молода жінка:
– Добрий день! Вам щось підказати? – посміхнулась вона.
– Так! Підкажіть, що ви робите у нашому домі?
– Ой! Ви власники! Прошу, вислухайте мене! Не гнівайтесь!
Ми зайшли всередину. Всі речі діда лежали на своїх місцях. Мене огорнула ностальгія по дитинству, як я малим приїжджав сюди на літні канікули.
Виявилось жінка вже рік як живе тут. Річ у тому, що вона була вагітною. Батько дитини, коли дізнався про це, то одразу покинув її. В розпачі дівчина не знала що їй робити. Адже вона була не місцева, довелось шукати житло і роботу. Тоді вона почула про село, де багато покинутих будинків і вирішила випробувати долю.
Дитинка народилась здоровою. Знайомі допомогли з грошима перший час. Олена благала не виселяти її. Дати ще два роки, поки вона не віддасть дочку в садочок і не піде працювати.
Ми вислухали жінку. Нам з дружиною стало її дуже жаль. Звісно ми погодились на те, щоб вона зосталася. Олена не тямилася від радості й дякувала всіма слова які тільки знала.
З того часу ми навіщаємо її двічі в місяць. Допомагаємо по господарству, привозимо продукти. Так минуло два роки. Олена як і обіцяла переїхала в місто, влаштувалась на роботу і водить донечку в садок.
Ми досі підтримуємо з нею зв’язок. Якось вона зізналася, що сумує за природою і спокоєм, що були в селі. І ми дозволили їй і донечці приїжджати у будинок, коли вони захочуть.
Як вам вчинок цих добрих людей?
Фото з відкритих джерел
