Я вийшла заміж дуже рано – мені ледь встигло виповнитися 20 років. Я з самісінького дитинства мріяла про велику сім’ю, тож думкам про кар’єру в моїй голові місця не було. Коли зустріла Дмитра, одразу зрозуміла – він саме той чоловік, якого я хочу отримати від життя.
Не минуло й 6 місяців з часу нашого першого знайомства, як ми вирішили одружитися. Після року спільного життя почали замислюватися над дітьми. Як не намагалися, але нічого не виходило.
Коли я отримала черговий негативний тест на вагітність, вирішила піти на огляд в жіночу консультацію. Не знала, що почую найстрашнішу новину в своєму житті…
– У вас не може бути дітей. Мені дуже шкода, – сказала мені лікарка голосом повним співчуття.
Я не хотіла в це вірити, мені здавалося, що це чийсь злий жарт, або страшний сон, який от-от закінчиться.
Але, на жаль, це була сувора реальність. Дорогою додому я не могла зупинити свої сльози. Тільки-но переступила поріг квартири, як наляканий Дмитро почав з’ясовувати, що змусило мене так сильно засмутитися.
– Нам потрібно розлучитися, – заявила я холодним тоном.
– Що? Ти що таке кажеш? Поясни, будь ласка, що трапилося?
Я намагалася взяти свої емоції під контроль, але біль та горе виявилися значно сильнішими, ніж я припускала. Поглянула на розгубленого чоловіка і розридалася, а після цього розповіла усе, як було насправді.
Я завжди знала, що чоловік мене дуже кохає, але не хотіла його мучити. Він так мріяв стати батьком, а я вкрала у нього цю можливість. Я благала Дмитра, аби він погодився на розлучення, але він і чути нічого не хотів.
– Я кохаю тебе більше за все на світі. Невже ти досі цього не зрозуміла? Як Бог дасть – то будуть у нас діти, а як ні – то ми завжди будемо одне в одного. Цього мені достатньо для того, щоб відчувати себе щасливим.
Не скажу, що я змогла змиритися з думкою про те, що ніколи не стану матір’ю, але мені після слів чоловіка стало трохи легше. Справді, дитина – це Божий дарунок, тож я вирішила повністю уповати на Його Волю.
Я, звісно, стояла на обліку в жіночій консультації, тож періодично проходила перевірки і здавала аналізи, зберігаючи надію на те, що одного дня діагноз лікарів зміниться.
Після чергової консультації я зустріла в клініці свою найкращу подругу, яка працює там неонатологом. Вона розповіла мені про те, що кілька днів тому жінка народила малюка і втекла з палати, покинувши свою рідну дитину напризволяще.
Не знаю чому, але мені дуже захотілося побачити того немовлятка. Я заледве впросила Іринку, аби вона дозволила мені бодай одним оком поглянути на хлопчика. Під натиском моїх благань подруга таки зламалася.
Я зайшла в кімнату, де в боксі лежав малюк. Він не нагадував інших діток – зовсім не плакав і не капризував. Коли я заглянула йому у вічі, то мені на мить здалося, ніби він розуміє усе, що з ним відбулося.
Я просунула руку в отвір і погладила хлопчика по щічці. В той момент мене наче струмом вдарило – серце забилося швидше, а з очей полилися сльози. Я зрозуміла: ось він – мій синочок.
Я хвилювалася з приводу того, як на мою ідею відреагує Дмитро, але дарма – він підтримав мене, переконав, що любитиме дитину, як власну. І я йому вірила.
Ми доклали чимало зусиль, аби здолати усі труднощі на шляху до усиновлення, тож вже за місяць нам дозволили забрати Іванка додому. Сина ми назвали на честь Дмитрового дідуся, якого він дуже любив.
Іванко ріс неймовірною дитиною: добрий, чемний, люблячий. Я завжди знала, що діти – подарунок небес, мені, схоже, дістався найкращий.
Усю свою турботу і опіку ми з Дмитром віддали сину. Нещодавно відсвяткували його 13-ий День народження. Коли він встиг так вирости? Він став справжнім чоловіком, який готовий захищати те, що любить.
На днях побачив у подвір’ї, як сусідський розбишака намагається скривдити маленького цуценятка. Не вагався ні хвилини – поліз у бійку, аби тільки врятувати тваринку. Прийшов додому з розбитим коліном і песиком під пахвою.
Стоїть і дивиться на мене винуватим поглядом:
– Мамо, можна ми його залишимо?
– Звісно, синку. Як же інакше? Ти його рятівник. Тепер за нього відповідаєш, – відповіла я і поцілувала сина в чоло, – ходімо погодуємо твого товариша і підлікуємо твої бойові рани.
За місяць після цього в нашому житті сталося справжнє диво! Я завагітніла! Ми з чоловіком вже й не сподівалися, що нам це таки вдасться, але Всевишній винагородив нас за нашу вірність і терплячість.
– Іванко, у тебе буде сестричка, – радісно сказала я після процедури УЗД.
– Ура! Я обіцяю, що завжди її захищатиму, і буду найкращим у світі братом!
– Звісно, що будеш!
Тепер я вже на 9-ому місяці, важко стало навіть пересуватися, ще й спека на вулиці. Я залишила сина гратися на вулиці біля будинку, попросила сусідку, аби вона придивилася за ним, а сама пішла на консультацію перед пологами.
Коли повернулася, то мого Іванка ніде не було. Я кликала його, шукала в кожному кутку подвір’я, телефонувала йому на мобільний – він, наче крізь землю провалився.
Я ходила біля під’їзду і не могла собі місця знайти. Раніше син завжди був слухняним, ніколи не втікав з території будинку. Зателефонувала чоловікові, аби він якомога швидше приїхав і допоміг мені його розшукати.
– Тітко, Аню, ви ж мали за ним дивитися, куди ж він міг піти? Невже не бачили?
– Відчепися, я тобі не наймалася, – злісно відповіла сусідка.
Я забігла в під’їзд, сподіваючись, що Іванко може бути у тітки Василини, яка жила з нами на одному сходовому майданчику. Коли вона відчинила мені двері, то сказала, що хлопчика у неї нема, але вона чула, як тітка Аня кричала на нього за те, що він знову зчепився з її онуком – тим самим розбишакою, який кривдить усіх тваринок в районі.
– Вона так розсердилася на малого, що виповіла йому все, що знала: “Тебе підкинули, ніякий ти своїм батькам не рідний. Хто зна, де вони тебе взагалі знайшли, негідника такого…”
Після того, як я це почула, від тривоги і хвилювання у мене почалися передчасні перейми. Дмитро якраз забіг в під’їзд в той момент, коли у мене відійшли води.
Мене везли в лікарню, а я не могла припинити думати про Іванка: “Де ж він, що він зараз відчуває?” Я розуміла, що секрет, який ми від нього втаїли, завдав йому неабиякого болю, але сподівалася, що син зможе нам пробачити.
Як з’ясувалося пізніше, увесь цей час хлопчик сидів біля ставка, ховаючись за старими кленами, щоб ніхто не міг побачити його сліз.
Спершу він сердився, бо не міг повірити в те, що ми могли стільки часу його обманювати, але потім почав пригадувати собі моменти щасливого дитинства: як Дмитро вчив кататися його на велосипеді, бігаючи за ним по кілька кілометрів вдень, як я сиділа біля нього всю ніч, коли він захворів, і розповідала йому кумедні історії зі школи, як ми з чоловіком пишалися сином, коли той врятував цуценя, лагідно промиваючи його ранку на коліні. Він розплакався іще дужче і зрозумів, що ми найрідніші люди, які можуть лише бути.
Він вскочив на рівні ноги і швидко побіг до під’їзду. Біля дверей його зустріла тітка Василина, яка розповіла про те, що мене повезли до пологового будинку.
Гадки не маю як, але малий сам туди дістався і чекав під дверима, бо охоронці його не впустили.
За кілька годин з корпусу вийшов Дмитро. Побачивши Іванка, він кинувся до нього, розраховуючи на те, що син вимагатиме пояснень. Але хлопчик сказав:
– Пробачте мені, так соромно за мій вчинок. Я розгнівався на вас, але знаю лише одне – ви мої батьки, а більше я нічого не хочу знати.
Чоловік витер сльозу, обійняв сина і розказав, що з хвилини на хвилину має народитися його сестра.
За 3 дні, коли мене виписали, під лікарнею на мене чекали 2 найкращі чоловіки з великими оберемками квітів.
Я віддала донечку в руки батькові, а сама підійшла до сина:
– Іванко, вітаю тебе, у тебе народилася сестра. Рідна сестра…
– Я знаю, мамочко, я дуже цьому радий. Як добре, що у мене є така прекрасна сім’я.
Ми обійнялися, а вже за кілька хвилин за спільним столом святкували народження найгарнішої дівчинки у світі – моєї доньки Софійки, яка переконала мене в тому, що дива існують, треба просто навчитися вірити і чекати.
Чи сподобалася вам історія?
Фото з відкритих джерел
