Вероніка зайшла в кабінет, поклала заяву на стіл і сказала так, ніби просила ручку:
– Я звільняюся. Не буду працювати з жінкою, яка спить з моїм чоловіком.
У бухгалтерії стало тихо. Одна дівчина навіть чашку не донесла до рота. Юлія Олексіївна підняла очі від паперів і тільки стиснула губи:
– Не вигадуй. Обговоримо без сцен.
Вероніка розвернулася й вийшла. Руки тремтіли так, що вона ледь влучила ключем у сумку.
Ще вчора на корпоративі вона шукала Юру між столами, бо той раптом зник. Музика гриміла, всі сміялися, а його не було ні в залі, ні на вулиці. Вероніка штовхнула двері в маленький кабінет для переговорів – і завмерла.
Її чоловік цілував Юлію Олексіївну.
Саме ту Юлю, яка десять років вчила її, прикривала перед директором, сиділа з нею над звітами до ночі і казала:
– Ми тут як сім'я.
Вероніка тоді лише видихнула:
– Ось ви де.
Юра вискочив за нею на ґанок, уже без посмішки, без сорому, ніби просто запізнився.
– Вибач. Я давно люблю Юлю.
– Давно – це скільки?
– Пів року.
– І ти щодня приходив додому, дивився дитині в очі і мовчав?
Він потер лоба й сказав те, від чого її просто перекосило:
– Юля просила не казати. Їй не потрібні плітки на роботі.
Не потрібні плітки. Зате чужий чоловік – потрібний.
Вдома Вероніка відкрила шафу й почала складати його речі. Футболки, сорочки, зарядка, бритва. Юра зайшов у спальню, подивився на валізу і навіть не спробував зупинити.
– Так буде краще, – сказав він. – Не роби драму. У дорослих людей таке буває.
– У дорослих людей? – вона повернулася до нього. – Це ти так називаєш брехню мені в очі?
– Сама винна, якщо чесно, – кинув він. – Ти давно жила тільки роботою і дитиною.
Оце "сама винна" вдарило сильніше, ніж сам поцілунок.
Зранку її викликала Юлія Олексіївна. У кабінеті пахло кавою і парфумом, від якого Вероніку вже нудило.
– Сядь, – спокійно сказала начальниця. – Я розумію, тобі боляче. Але не треба руйнувати собі життя через емоції.
– Моє життя ви вже і так не погано "не зруйнували".
Юлія склала руки на столі.
– Я пропоную тобі відпустку. Оплачену. Поїдеш із донькою, охолонеш, повернешся і працюватимемо далі.
Вероніка гірко засміялася:
– Тобто ви забрали чоловіка, а тепер ще й хочете, щоб я мовчки сиділа під вами на роботі?
– Не перебільшуй, – сухо відрізала та. – Кому ти треба зі своїми істериками в іншій компанії? У тебе дитина, кредит, стабільність. Думай головою.
От тоді Вероніка й поклала заяву їй просто на клавіатуру.
– Підписуйте.
– Не підпишу.
– Боїтеся, що директор дізнається?
Юлія вперше змінилася в обличчі.
– Стеж за словами.
– А ви за чужими чоловіками мали б стежити краще.
Двері грюкнули так, що в коридорі всі підняли голови.
Але другий удар чекав удома.
Юра сидів на кухні, пив чай із її чашки й дивився в телефон.
– Я подумав, – сказав він, не піднімаючи очей. – Квартиру ділити не будемо. Ти з Надею поки поживеш у мами. Мені ближче звідси до роботи.
Вероніка навіть не одразу зрозуміла.
– Тобто ти йдеш до коханки, а з нашої квартири виганяєш мене?
Він знизав плечима:
– Не виганяю. Просто так усім зручніше.
– Усім? Кому всім?
– Ну нам. І Юлі теж. У неї ремонт.
У неї ремонт.
Вероніка дивилася на нього і не могла повірити, що це говорить той самий чоловік, який колись плакав у пологовому під дверима.
– Ти серйозно хочеш привести її сюди?
– Не починай.
– Це кімната твоєї доньки.
– Надя маленька, звикне.
Оце і був пік. Не зрада. Не брехня. А це спокійне "звикне" про власну дитину.
Вероніка взяла його чашку і вилила чай просто в мийку.
– Забирай речі сьогодні.
– Знову сцени?
– Ні, Юро. Сцена була вчора. Сьогодні вже бридко.
Він встав, взяв куртку і тільки на порозі кинув:
– Не роби з себе жертву.
Він навіть не зайшов у дитячу попрощатися.
На роботі Юлія написала їй коротке повідомлення: "Не влаштовуй бруд. Подумай про доньку".
От Вероніка й думає.
Чоловік пішов до її начальниці. Начальниця хоче, щоб вона тихо звільнилася без скандалу. А квартиру, в якій жила їхня дитина, вони вже між собою майже поділили.
Скажіть чесно: ви б пішли мовчки – чи зробили б так, щоб про них дізналися всі?
Юлія того ж вечора виклала сторіс з ресторану.
З Юриною рукою в кадрі.
