– Мишко, я не в гості, – батько м'яв кепку в руках. – Приїдь сьогодні. Картоплю викопати треба. У мене руки не гнуться, у матері спину скрутило.
Михайло вже натягував куртку.
– Сьогодні не можу. У мене район, накладні, склад.
– Район у тебе щотижня. А батько один.
– А город у тебе щороку. Нащо ви стільки садите?
Батько підняв очі.
– Бо коли ти з сім'єю приїжджаєш, ти не з повітря їси.
– Я просив вас садити на роту? – Михайло різко смикнув блискавку. – Посадили – самі й копайте.
У хаті стало тихо.
Мати сперлась об одвірок.
– Не кричи на батька.
– А він чого прийшов не спитати, а винним мене зробити?
Батько стиснув кепку так, що кісточки побіліли.
– Та ні, ти й без мене справляєшся. Вмієш собі все пояснити.
Він вийшов.
На подвір'ї мати тихо спитала:
– Прийде?
– Та куди там, – буркнув Микола, підхоплюючи вила. – У нього робота. У нас, видно, так… хобі.
***
– Ти серйозно? – Ірина поставила чашку так, що чай хлюпнув на стіл. – Тобі батько сам прийшов просити, а ти його відправив?
– Не відправив. Я сказав, що не можу.
– Не можеш чи не хочеш?
– Іро, не починай.
– Ні, почну. Бо в тебе дивна математика: коли твоїм треба щось підвезти, привезти, полагодити – ти зайнятий. А як твоя сестра просить гроші – ти перший: "це ж сім'я".
– Бо гроші я можу скинути за п'ять хвилин. А день роботи мені хто оплатить?
– Ага. Тобто батьківська спина дешевша за твій день?
– Не перекручуй.
– Це ти перекручуєш. Вони п'ятьох підняли, а тепер мусять випрошувати допомогу, як милостиню.
Михайло різко відсунув стілець.
– Досить. Вони самі собі роблять цей цирк. Щороку одне й те саме. Садять півсела, а потім героїчно страждають.
Ірина глянула впритул.
– Знаєш, що найгірше? Ти зараз не про картоплю. Ти зараз рахуєш, скільки тобі винні за дитинство.
Він усміхнувся криво.
– А хіба не винні? Сергія вчили в місті. Олені хату допомогли добудувати. А я з шістнадцяти "сам мужик, сам справиться". Зате як копати – то я син.
Ірина замовкла на секунду.
– То ти зараз мстишся старим за те, що колись недолюбили?
– Я не мщуся. Я просто не хочу, щоб мене використовували.
Вона взяла телефон.
– Добре. Я сама всіх наберу.
– Не смій.
– Чого? Правда очі коле?
– Не смій влаштовувати з цього сімейний суд.
– Пізно. Він уже є.
***
– Алло, Сергію? Ти знаєш, що твої батьки удвох копають картоплю?
– Іро, я на зміні.
– Усі на зміні. Тільки старі чомусь без вихідних.
– Не дави.
– А як інакше? Твій брат щойно сказав: "посадили – самі й копайте".
– Він так сказав?
– Слово в слово.
Пауза.
– Я буду.
– Олено, ти приїдеш?
– У мене діти.
– У них, до речі, теж були діти. П'ятеро. І ніхто їх не питав, з ким лишити.
– Не треба мене соромити.
– А тебе треба просити на колінах?
– Добре. Приїду.
– Василю?
– Я в рейсі.
– Ти завжди в рейсі, коли справа не про тебе.
– О, почалося.
– Так, почалося. Бо батьки не вічні, а відмазки у вас – як заготовлені.
***
На городі Микола встромив вила в землю і скривився.
– Кажу ж тобі, досить було п'ять соток. Ні, "дітям треба, дітям треба".
Анфіса, зігнувшись над відром, важко видихнула:
– А що, не треба? Приїдуть – буде своє.
– Приїдуть. Поїдять, банки заберуть, сало заберуть, картоплю заберуть. А копати – "робота".
– Не говори так.
– А як? Як є? – він зірвався. – Ти їх усе життя жаліла. Тому вони й думають, що батьки – це такі безкоштовні склади з консервацією.
Анфіса зупинилась.
– Не смій так про дітей.
– А вони сміють про нас.
Вона підняла голову.
– Мишко не такий.
– Такий. Просто говорить гарніше.
***
Коли у двір заїхали дві машини, Микола спершу навіть не пішов до воріт.
– Чуєш? – прошепотіла Анфіса. – Приїхали.
– Не оглух.
У двір зайшли всі разом: Сергій із дружиною, Олена з дітьми, Василь прямо в робочій куртці, за ними Михайло й Ірина.
– Ну що, батьку, де інструмент? – голосно сказав Сергій. – Чи вже все самі, "незалежні"?
Микола глянув на Михайла.
– А ти ж у район їхав.
– Відмінив.
– Оце жаль.
Ірина різко втрутилася:
– Давайте без цього.
– А чого без цього? – Микола повернувся до всіх. – Раз уже сім'я зібралася, то можна й без театру. Хто приїхав допомогти, а хто – щоб не виглядати сволотою перед людьми?
Олена знітилась.
– Тату, ну навіщо так одразу?
– Бо по-інакшому до вас не доходить.
Михайло стиснув щелепи.
– Ми приїхали. Що ще треба?
– Щоб не я приходив просити.
– А ви вмієте тільки просити так, щоб людина вже винна наперед.
– А ти вмієш тільки рахувати, кому скільки недодали.
Сергій кинув лопату на землю.
– Все, досить. Копаємо мовчки.
***
Працювали зло, швидко, без жартів. Діти бігали між рядками. Невістки тягали відра. Василь раз по раз дивився на телефон. Олена сварила сина, щоб не топтав бадилля.
Мати вийшла з хати.
– Ідіть поїжте хоч.
– Сядете, як докопаєте! – гаркнув Микола. – Не на пікнік приїхали.
Ірина випросталась.
– Вони не наймити.
– А хто? Спадкоємці?
Михайло кинув мішок.
– От воно. Нарешті. Не картопля вам треба.
Усі завмерли.
– Що? – тихо спитала Анфіса.
– Те. Вам не допомога потрібна. Вам треба, щоб ми щороку відпрацьовували право називатися дітьми. Бо хата, город, земля – це ж ваш головний важіль.
Олена нервово озирнулась на сусідський тин.
– Мишко, замовкни.
– Ні, хай скаже, – Микола ступив ближче. – Хай уже при всіх. Дуже любиш правду.
Михайло витер піт рукавом.
– Добре. Правду? Ви не відпускаєте цей город не тому, що без нього помрете. А тому, що без нього ніхто не буде крутитися біля вас.
Анфіса поблідла.
– Господи…
Ірина штовхнула його в плече.
– Ти що несеш?
Але він уже не зупинявся.
– Це ж зручно. Посадити більше, ніж можете. Потім зібрати дітей. Потім сусідам показати: "дивіться, які в нас хороші, приїхали". А якщо не приїхали – теж вигідно. Можна всім розказувати, які ми невдячні.
З-за паркану вже визирали дві сусідки.
Микола засміявся сухо.
– О, тепер і мені скажеш, що я правий?
– Частково – так, – випалив Михайло. – Бо це правда, яку всі бояться сказати: деяким батькам діти потрібні не для любові, а для обслуговування старості.
Тиша впала така, що навіть діти перестали бігати.
Сергій різко вилаявся:
– Ти взагалі нормальний?
Олена схопила доньку за руку.
– Досить. Я поїхала.
– Ага, їдь, – кинув Микола. – Ти завжди перша їдеш, коли пахне не шашликом.
– Тату!
– Що "тату"? Ти минулого місяця банки забрала і навіть не подзвонила, чи мати жива після тиску.
– Бо ти завжди робиш із дзвінка допит!
Василь пирхнув:
– А вона не бреше.
– А ти мовчи, – розвернувся до нього батько. – Ти взагалі приїжджаєш тільки коли солярка закінчується або гроші треба позичити.
– То не давай! Хто тебе просить?
– Ти просиш!
Ірина раптом голосно сказала, так що всі обернулися:
– А знаєте, що найогидніше? Ви всі зараз праві. І всі гидкі.
Анфіса сіла просто на лавку, тримаючись за груди.
– Мені… води.
Михайло кинувся до неї, але Микола перегородив дорогу.
– Не чіпай. Ти ж зайнятий.
– Та відійдіть ви!
– Ні. Бо як копати – ми батьки. А як серце хапає – ми маніпулятори, так?
Сусідка вже зайшла у двір без запрошення.
– Що тут у вас робиться?
Михайло рявкнув:
– Нічого! Не лізьте!
Сергій схопив його за куртку.
– Не кричи на людей!
– А ти відпусти руки!
Вони штовхнули один одного. Відро перекинулося, картопля покотилась по подвір'ю. Діти заревіли.
Олена закричала:
– Все! Досить! Мамо, вставай, їдемо до лікарні!
Анфіса відштовхнула її руку.
– Не треба мені лікарні. Треба, щоб ви не жерли один одного через мішок картоплі.
Микола глянув на неї, потім на дітей, на сусідів за тином, на розкидану картоплю.
І дуже спокійно сказав:
– Добре. Раз город – це шантаж, завтра зранку трактором зораю все. І хату теж оформлю на сільраду. Щоб ніхто більше не приїжджав "відпрацьовувати".
– Ти з глузду з'їхав? – першою озвалась Олена.
Василь коротко свиснув.
Сергій вилаявся.
Михайло мовчки дивився на батька.
А Ірина повільно поклала на стіл ключі від машини й сказала:
– Тоді сьогодні ніхто нікуди не їде. Сідайте. Тепер поговоримо про те, кому тут що належить.
