– Ти серйозно приїхала просто "подивитись"? – Олександр заглушив мотор. – Через сорок років?
– Через тридцять два.
– І без дзвінка.
– А куди дзвонити? В хату, з якої мене виставили з валізою?
Вона вже вийшла з машини.
Старий двір з'їхав набік. Паркан перекошений. Вікна брудні. Але хвіртка – нова, металева.
– Гарно, – сказав Олександр. – На паркан гроші були.
– На людей – ні.
З-за хвіртки вийшла жінка в халаті, витираючи руки.
– Ви до кого?
Віра мовчки дивилась.
Жінка звузила очі.
– О-о… Та це ж Вірка. З'явилась. Коли ділити вже є що?
– Добрий день, – сказала Віра.
– Не ламай комедію. Чого приїхала?
– Подивитись.
– На що? Як ми тут без тебе виживали?
Олександр зробив крок вперед.
– Обережніше з тоном.
– А ти хто такий? Чоловік її? Добре влаштувалась ваша пані. Машина, куртка, годинник. А мати в старості гниє в селі.
– У мене немає матері, – сказала Віра.
Жінка аж засміялась.
– Чули? Немає в неї матері. А хто тебе тягнув, годував, одягав?
– Хто мене виганяв, ти хотіла сказати?
– Бо ти з дитинства була з гонором! Найрозумніша, найправильніша! На нас дивилась, як на сміття!
– Я на вас дивилась із корита. Бо поки ви гуляли, я прала, рубала дрова і носила воду.
– А їла не з того ж корита?
Двері рипнули. На ґанок вийшла Тетяна – суха, зігнута, але очі ті самі, гострі.
– Хто там репетує…
Побачила Віру. Сіла на лавку.
– Приїхала все-таки.
– Приїхала, – сказала Віра.
– Пізно щось. Як у людей гроші з'являються – одразу тягне на батьківщину.
– Не на батьківщину. На місце, де мене терпіли.
Сестра сплеснула руками.
– Ти глянь на неї! Терпіли! Мати тебе підібрала чужу, а ти ще й носом крутиш!
Олександр повернувся до Віри.
– Чужу?
Тетяна різко підняла голову.
– Замовкни.
– А що такого? – сестра вже завелась. – Вона ж усе одно приїхала не за нами. Мабуть, бабка щось лишила, га? Тепер родичів згадала?
Віра повільно подивилась на Тетяну.
– Вона не знає?
– Чого не знаю? – сестра переводила погляд з однієї на іншу. – Що ви мені тут крутите?
З сусіднього двору вже виглядали люди. Біля хвіртки зупинилися дві баби з пакетами. Далі – хлопчисько на велосипеді. Потім ще хтось.
Тетяна прошипіла:
– Не смій.
– А ви все життя сміли, – сказала Віра.
Сестра вже підвищила голос, щоб усі чули:
– Мамо, скажи їй! Скажи, скільки ти на неї життя поклала! Вона ж тебе кинула! Навіть копійки не прислала!
– Копійки? – Віра засміялась коротко, без радості. – Мене вісімнадцятирічну вигнали з дому, щоб я не з'їдала шматок у ваших дітей. І тепер я вам винна?
– Вигнали? – сестра підскочила ближче. – Тебе відпустили в життя! Усі працюють! Тільки ти одна королева, їй травма!
– Королева? Я в гуртожитку спала в куртці, бо не було за що купити ковдру.
– Ну і що? Ми тут теж не в пір'ї спали!
– Тільки ви спали вдома.
Тетяна встала.
– Досить. Чого тобі треба?
– Почути від вас одне речення.
– Яке ще речення?
– "Ти не моя дочка".
Тиша стала такою, що навіть велосипед не скрипів.
Сестра нахмурилась.
– Що за маячня?
Тетяна зблідла, але голос тримала.
– Бабка не дожила – а гидоту свою встигла вилити?
– Правду.
– Правду? – Тетяна засміялась хрипко. – Правду хочеш? Добре. Не моя. Задоволена?
Натовп біля хвіртки посунув ближче.
Сестра розгублено дивилась то на матір, то на Віру.
– Мамо…
– Твоя мати – моя сестра, – сказала Тетяна, не відводячи очей від Віри. – І померла вона не від мене, якщо ти саме це привезла сюди в зубах.
– А від чого? Від щастя? – тихо спитала Віра.
– Від слабкого серця. І від дурості. Бо чоловіків треба втримувати, а не плакати по кутках.
Одна з сусідок ахнула.
Олександр стиснув щелепу.
– Ви серйозно це кажете?
Тетяна глянула на нього з презирством.
– А що, збрехала? У житті виживає не найніжніша. Хто вміє тримати – того й хата, і чоловік, і діти.
Віра посміхнулась так, що сестра аж відступила.
– Оце і є ваша правда? Вкрасти чоловіка в сестри, забрати її дитину й потім усе життя називати це "виховала"?
– А що мені треба було зробити? – Тетяна різко підвищила голос. – Лягти в могилу поруч із нею? Твій батько привіз тебе і сказав: "Буде з нами". А годувала тебе я! Прала я! Лаяли мене – теж я! Ти думаєш, чужу дитину легко терпіти щодня в хаті, де й своїм тісно?
Сестра прошепотіла:
– Чужу?..
Тетяна навіть не озирнулась до неї.
– Так, чужу. І що? Хтось із цих добрих людей узяв би немовля на шию? Усі люблять жаліти сиріт, поки не треба ділити з ними хліб.
Ключова фраза зависла в повітрі, і від неї стало соромно всім.
Сусідка біля хвіртки тихо сказала:
– Але ж не так…
– А як "так"? – відрізала Тетяна. – Хто з вас годував її? Хто? Ти? Ти? Чи оці, що зараз очима жеруть?
Віра кивнула.
– Ось за це я вас майже розумію.
Тетяна на мить розгубилась.
– Що?
– Ви не любили мене. Але хоча б зараз сказали чесно.
– А ти приїхала мене добити? Перед людьми? Показати, яка ти успішна і яка я потвора?
– Ні. Я приїхала подивитися, чи не помилилась бабуся.
– І що, не помилилась?
– Ні.
Сестра різко встряла:
– Стоп. Тобто ми все життя жили з чужою? А будинок? А батько? А хто тут кому хто?
– Оце головне? – Віра повернулась до неї. – Будинок?
– А що мені ще має бути головне? – зірвалась та. – Ти приїхала на машині, у тебе все є. А я тут матір на руках тягаю! Де була твоя правда, коли треба було міняти їй підгузки? Коли дах тек? Коли я свої гроші в цю розвалюху пхала?
– Не смій виставляти догляд рахунком, якщо чекаєш оплату, – сказав Олександр.
– А ви не смійте вчити, коли не знаєте, що таке доглядати стару людину! Приїхали красиві, чисті, праведні! Заберіть її тоді! Прямо зараз!
Тетяна вчепилася в край лавки.
– Нікуди я не поїду.
– Бо тут хата, – кинула сестра.
– Бо це мій дім.
– Твій? – Віра гірко всміхнулась. – Ви ж щойно пояснили, як у вас працює слово "мій".
Ще одна жінка підійшла до хвіртки.
– Таню, ну ти теж… Дитині ж можна було хоч після школи дати вчитись.
– Моєї дитини не шкода було? – огризнулась Тетяна. – У мене дві своїх росли!
– А мене не шкода було, бо я не своя? – спитала Віра.
Тетяна подивилась прямо.
– Так. Не своя.
Сестра закрила рота долонею.
Олександр тихо сказав:
– Поїхали.
Але Віра не рушила.
– Я вам нічого не винна, – сказала вона.
– Звісно, – виплюнула сестра. – Бо багатим родичі потрібні тільки на похорон.
– А бідним багаті – тільки на ремонт, – відрізала Віра.
Сестра підійшла впритул.
– Тобто ти не допоможеш?
– Тобі – ні.
– Бачите? – сестра обернулась до людей. – Вона все життя носила образу, а тепер мститься старій.
– Не старій, – сказала Віра. – Вам обом. Просто ви називаєте це "допомога".
Тетяна раптом підвелась на повен зріст, як змогла.
– Забирайся звідси. І щоб нога твоя…
– Добре, – перебила Віра. Відкрила сумку, дістала конверт. – Це не вам.
Сестра вже потягнулась рукою.
Віра відсмикнула конверт і віддала його сусідці, тій самій, що мовчала найдовше.
– На пам'ятник батькові й Лізі. Один на двох. Бо один мовчав, а друга померла. Решту – на огорожу бабусі.
– Ти знущаєшся? – закричала сестра. – Матір жива, а ти на мертвих даєш?!
Віра подивилась на Тетяну.
– Живим я вже платила. Дитинством.
Вона пішла до машини.
І вже коли дверцята майже зачинились, сестра крикнула на все село:
– Якщо ти нам не рідня – то й у землю нашу не лізь! На цвинтар теж не приїжджай!
Віра завмерла, обернулась і спитала:
– Це ти зараз мені заборонила їхати до моєї матері чи до вашого батька?
