Мене перевели в палату тільки до вечора. Там я побачила два ліжечка, в яких мирно спали новонароджені.
– Ой, а яка моя? – скрикнула я.
– Дивіться, мамо. Вам хіба не показали?
– Показали, але я … не запам’ятала. Так хвилювалася.
-Ні, – усміхнулася медсестра, – свого малюка ні з ким не сплутаєш. Це для нас вони однакові, а для вас найкращі і незвичайні. Глянувши на праве ліжечко, я зрозуміла, що там моя дочка. Вірно сказали, навіть одного погляду на неї вистачило, щоб запам’ятати. Дитинка спала. В іншому ліжечку був хлопчик. Теж гарненький, але не мій. Моя краща. Я погодувала Анюту і лягла на ліжко, підсунувши її ліжечко ближче до себе. Після операції жахливо боліло все.
Періодично хтось заходив, щось запитували, записували, вимірювали температуру. Мабуть, у лікарів і медперсоналу була перезмінка, зайшовши в палату, вони запитували:
-У вас двоє?
-Ні, ні, казала я, – це не мій. Моя тут. Хлопчик періодично прокидався, голосно крикнувши пару раз, засинав знову.
-Тихіше малюк, зараз прийде твоя мама і погодує тебе, – говорила я, роздивляючись свою дочку. Зовсім крихітна: ручки, ніжки, носик, вушка … Вона зайшла в палату немов в шинок. Висока, молода, красива дівчина. На вигляд їй було не більше двадцяти п’яти. Якби не лікарняний одяг, ніколи б не сказала, що ця жінка пару годин тому стала матір’ю. Я ледь вставала з ліжка, не могла зігнути спину від болю в животі, а моїй сусідці хоч зараз на танцмайданчик. Вона впала на ліжко і сказала, що її звуть Дарина.
-Він плакав, – сказала я.
-І що? Вони всі плачуть, – сказала Дарина нервово, – голова вже від цих криків розривається. Вона відвернулася до стінки і заснула. Малюк прокинувся. Він довго плакав перш ніж Дарина зволила підійти до нього. (Як мені здалося, до нього). Насправді вона вискочила в коридор і покликала медсестру.
-Нагодуйте його! Що він кричить! Я ж просила мене в окрему палату! Де лікар? Коли мене випишуть? Дарина кудись пішла. Прийшла медсестра і хлопчика погодували. Він неохоче хотів їсти суміш. Сяк-так наївся і заснув. До вечора Дарина переодяглася у звичайний одяг, нафарбувалася, сказала мені “бувай” та пішла … Просто і назавжди … Ніч ми провели з донькою удвох. Хлопчика від нас забрали незабаром після відходу його матері. Коли я обідала біля високого столу, мені вдалося розгледіти малюка. Маленький, крихітний. Такий вже сильний, що розпинав пелюшку. І виглядає більшим, хоч і вага така ж як у нас. Моя дочка лисенька, а у цього копиця чорного волосся, як у матері. Цікаво, вона дивилася на нього хоча б раз? Як можна добровільно позбавити себе цього радісного почуття бути матір’ю?
Я була в пологовому будинку втретє. І в цей раз відчуття від годування і присутності малюка поруч з тобою ще тільки більше посилювалися, попри біль, температуру і огидне самопочуття. Це дурниця, це все пройде … Зате ти тепер мати!
Як можна залишити цього малюка одного з чужими людьми?
