Я була рад нарешті опинитись в СВОЇЙ квартирі. Ми з чоловіком довгий час мріяли про власне житло. Багато працювали, відмовляли собі у захцянках. Проте зараз ми були на сьомому небі від щастя.
Жили ми ще на коробках, бо тільки буквально вчора сюди заїхали.
У двері до мене хтось постукав, я відчинила. Переді мною стояла молода жінка, років тридцяти.
– Привіт! Давайте знайомитись. Я ваша сусідка зверху. Уляна.
– Дуже приємно. Я Ольга.
– Ви не переживайте, я вас топити не буду – пожартувала вона і засміялась.
– Будемо вельми вдячні. Вибачте, але я зараз коробки розбираю, давайте пізніше вже познайомимось ближче.
– Так-так, звісно. Сусідко, а сірників у вас не знайдеться? а то так в магазин не хочеться бігти.
– Так, зараз гляну.
Я винесла пачку сірників і віддала Уляні.
– Дуже дякую. Обов’язково повну. Цілих дві! – вона знову засміялась
– Та не потрібно нічого повертати.
Якби ж я знала, що помахала до бика червоною тряпкою! Ці сусідські прохання продовжувались щодня.
На наступний день вона прийшла за олією, потім за сіллю, а ще за цибулею, і взагалі за усім чим тільки можна.
Усі ці прохання супроводжувались гучним сміхом. Вона поводилась так, ніби ми знайомі уже декілька років, а не три дні.
Одного вечора, чоловік уже почав підколювати мене
– Так-сс, що там у нас в запасах залишилось. Треба поповнити. А то сусідка завтра прийде, а їй нема що дати.
– Та годі тобі. Буває, що треба вже, а нема. Мені ж не шкода допомогти.
– Ну ми подивимось..Як довго і часто це потрібно.
Чоловік мав рацію. Це було дуже часто. Вона забігала до мене з десяток разів на день. Мене уже почала напрягати ця вся історія.
Ще декілька днів я давала їй продукти, які вона не повертала. Складалось враження, що вона до магазину перестала ходити. Та найгірше стало, коли вона подзвонила у двері моєї квартири вчора зранку.
Заходить до мене з двома маленькими дітьми. Я не встигла і слова сказати, як старший син попід мою руку проковзнув у коридор і почав відкривати шафи.
– Посидиш з моїми бешкетниками декілька годин. Мені у справах потрібно піти.
Найкумедніше, що це навіть не було запитанням. Вона прийшла і поставила мене перед фактом.
– Уляно, я не можу. Забирай їх назад. В мене робота, як я буду за ними дивитись?
– Та вони самі гратимуться. Ти працюй за ноутбуком, а вони тихенько збоку посидять. Нічого робити не треба.
– Ні,Уляно. Так не годиться!
В цей час син зумів таки відкрити дверцята тумбочки зі взуттям і почав викидати його звіти. Молодший побачивши таке діло, ринувся допомогати брату.
– Хлопці, не переверніть дім! ну все я побігла! – Уляна вже збиралась зачинити двері, та я її зупинила.
– Ти не зрозуміла. Я не збираюсь сидіти з твоїми дітьми. Я маю теж свої справи. А тобі я нічого не зобов’язана.
Хлопці, в той час залетіли в кімнату і полізли до мого ноутбука. Ну це вже ні в які ворота не лізе! Я взяла їх за руки і притягла до порогу, назад до мами. Вона вже не сміялась. Стояла з надутим виразом обличчя.
– О так от на тебе надіятись, подруго! – ображено промовила.
– Ти на себе надійся, Уляно. Доросла жінка, а поводишся, як дитина.
Я захлопнула перед нею двері і ще декілька хвилин приходила до тями. Оце так заряд бадьорості із самого ранку. І кави пити не треба. Чоловік зайшов додому і очманів.
– Олька, ти що зранку самого прибирання затіяла? Що в квартирі робиться?
Я розповіла йому про візит сусідки. він мене заспокоїв і сказав, що тепер вона припинить бігати у наш безкоштовний магазин врешті-решт.
Та тут чоловік прогадав. Уже ввечері Уляна знову прибігла до мене.
– У тебе сметана є? Ми пирогів напекли, але самі їсти не дуже хочеться. Забула подивитись, що вона закінчилась.
– У мене є. Але ти в магазин краще сходи. Так краще пам’ятати будеш, що в твоєму холодильнику є, а чого нема.
Я знову зачинила перед неї двері.
– Ну тепер вже точно не прийде! – засміявся чоловік, який почув нашу розмову.
Поживемо – побачимо. Поки минуло три дні без її візитів. Сподіваюсь, і далі все буде спокійно.
А як ви вставитесь до сусідської допомоги? Часто зловживаєте нею?
