Наш син привів в село невістку з міста. Весілля ми гуляли в нас. Столи поставили на городі, якраз викопали картоплю, страв багато було. Наші сільські родичі танцювали, веселилися, а міська родина сиділи з телефонами, щось там знімали і перешіптувалися

Я була проти весілля мого єдиного сина. Адже Петро – звичайний хлопець з села, а його наречена Ангеліна виросла у місті та зовсім не тямила у господарстві. Думала, що їх шлюб не протримається й місяця, як то кажуть – вони з різних світів. Але син мене навіть слухати не хотів та всіляко заперечував мої слова, мовляв, його дружина не така! 

Святкували весілля у нас в селі. Біля будинку у саді поставили декілька столів, місця вистачало для всіх. Ми тоді м’ясо домашнє порізали та солодощів напекли, допомагали з організацією всі сусіди та родичі. Була у нас і свинина з салом, рулька, окіст та буженина. 

Всі гості з нашої сторони весь вечір святкували й танцювали, але гості з міста тільки й сиділи за столом, втулилися в екрани мобільників та час від часу перешіптувалися. Бувало, що ловила на собі косі погляди містян. 

Петро з Ангеліною переїхали жити до нас, адже мали велику триповерхову хату – місця їм вистачало. Але жінка зовсім не вміла нічого робити, немов виросла справжньою білоручкою. Боялася до курей підійти, а на городі не хотіла працювати – спина болить і взагалі їй важко. Думала, що нехай краще буде господарювати у хаті. Але вона навіть не вміла борщу варити чи вареники ліпити. Постійно жалілася, що від пилюки в хаті у неї алергія. У мене були доньки, які за віком молодші за Ангеліну, але й ті вміють й корову подоїти та бур’яни виполоти. 

А згодом невістка завагітніла, тому взагалі відмовилася допомагати мені. Постійно лежала в ліжку та дивилася телевізор, поки чоловіки були на роботі. А якщо я хоча б якесь зауваження посміла зробити – то одразу починала жалітися Петрові. Всю вагітність я до неї лихого слова не сказала, однак дівчина дорікала, що у місті їй було набагато краще. У нас, наприклад, треба воду кип’ятити для того, щоб малюка покупати та туалет надворі. Ангеліна не витерпіла такого випробування сільськими умовами та одного дня зібрала всі свої речі, викликала таксі й поїхала додому до своїх батьків. 

Петро тоді сильно хвилювався та боявся, що вже втратив свою кохану. Але якось до нього зателефонувала теща й сказала, що Анеліні погано та вона хворіє. Тоді син хутчіше поїхав до неї в лікарню. На жаль, через декілька місяців жінки не стало. Хлопець марнів на очах, постійно ходив, немов сам не свій. Тільки маленький Богданчик був для нього єдиною розрадою. 

На диво, свекри самі запропонували, щоб малюк жив разом з нами у селі. Адже тут свіже повітря, річка поблизу. А потім взагалі через декілька місяців купили біля нас білянку та збудували собі невеликий будинок, адже завжди мріяли про дачу. Звісно, що тепер я навчала свою сваху – та ніколи в житті сапу не тримала в руках, а свекор навіть не вмів двора порубати. Ось так ми почали жити разом великою родиною..

Онук ріс нам на втіху, а біль від втрати помалу затихала. Ось вже Богданко став справжнім помічником. У його рисах обличчя впізнаю Ангеліну – вуста, посмішка та погляд. Радію, що зараз живу поруч з такими хорошими людьми.

А ви б змогли так змінити всій ритм життя заради коханої людини?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector