Не полюбляю я родину чоловіка, от і все. А все через їхнє ставлення до мене і до Олексія. Хоча нічого поганого я їм не робила і не говорила. А він дотепер помагає матері!
Ми з Олексієм познайомились у моєму місті. Зізнаюсь чесно, я одразу звернула увагу на його вроду. Ой, а як він гарно за мною приглядав. Водив на побачення, робив подарунки. Що тут говорити – покорив моє серце цей звичайний хлопець зі села.
Весілля зіграли через півтора року. Гуляли спочатку в мене. А потім в нього. Зараз ми живемо у моїх батьків. Квартира простора, місця усім вистачає. Звісно у планах мати власне житло. Але процес гальмується через його родичів.
Ми досі навідуємо його маму. Але їздити туди мені не подобається. Будинок старий, туалет на вулиці. Вона постійно готує дуже жирну їжу. Мене вистачає там лиш на два дні.
У чоловіка ще є двоє рідних братів та сестра, вони живуть неподалік. У перший день знайомства я усім купила подарунки. Думала ми подружимось. Але з Вікою у мене була своя неприємна ситуація. Коли ми обговорювали святкування весілля в селі, то я попросила її про те, чого вона не змогла виконати. Я просила її записати мене до найближчого перукаря і візажиста.
Вона пообіцяла. Я приїжджаю, підходжу до неї. А вона мені каже, що нічого не вийшло! Навіть не попередила!
Я мусила їздити у ближні міста, села, щоб привести себе до ладу. Знайшла кілька маленьких салонів в яких звісно, що все було розписано. Одна жінка погодилась віддати мені своє місце. Але ми все одно спізнилися на вінчання.
З мамою ситуація значно серйозніша. Олексій хоча і наймолодший, але досі висилає їй гроші. Я не проти, адже пенсія у неї маленька. Інші сини вже одружені, у них діти. Вони ніяк матері не допомагають. І те саме з дочкою. Все лягає на плечі Олексія.
Коли заходить мова про спадок, то про мого чоловіка там і слова немає. Мама каже, що будинок буде ділити між дітьми, які залишаються в селі. Тобто тільки через місце проживання вона позбавляє його законної частки. Але брати у нього гроші для неї норма? Це така віддяка за його доброту?
Навіть мене це ображало, що вже не скажеш про коханого. Як це так? Хіба так справедливо?
Якось коханий розповів, що у них є ділянка землі, яка просто стоїть. Там ні городу, ні дачі, нічого.
– То проси маму, щоб переписала її на тебе. Так у тебе хоч щось буде! Ми там дачу зможемо поставити, або продамо і вкладемо гроші у свою квартиру! – блиснула я ідеєю.
– Вона не погодиться, ти ж її чула!
– А ти спробуй.
Свекруха дала добро, та і причин відмовити у неї не було. Хоча після того косо дивилася на мене.
– Не хвилюйтеся! Я напишу відмову від тієї землі! Мені вона не потрібна! – заспокоювала я свекруху та вона не вірила.
Залишилось тільки зробити документи. Ще кілька місяців тому справа зрушила з мертвої точки. А зараз все стоїть як і раніше.
Я не збагну. Це що потрібно мені одній? Я не змушена розбиратися з їхніми спадками. Але серцем відчуваю, що чоловік так і залишиться без нічого.
З того часу я більше не їжджу в його село. Та і шлюб наш почав давати тріщини. Мене бентежить позиція чоловіка. Не можна бути таким добрим. Чи може то байдужість? А що буде, коли у нас з’являться діти?
А що б ви робили на місці Олексія?
