Коли здоров’я починає тебе підводити – мимоволі замислюєшся про смерть. А в мене вже цілий букет всіляких болячок: то під серцем щось вколе, то ноги вже ледь тримають, то пам’ять підводить під монастир. А чого ж я хотіла – 75 років на носі.
Єдине, що мене хвилювало – аби смерть не була несподіваною. Поглянула на іконку, яка стояла біля мого ліжка, перехрестилася і мовила до Христа:
– Господи, най буде Твоя воля, але дозволь мені бодай з рідними попрощатися.
Після тих слів, які стали тепер моєю щоденною молитвою, тривога зникала і я могла заснути. Та все ж вирішила я підготуватися до чорного дня.
Витягла з шкатулки усі свої багатства: золотий перстень, який дістався мені у спадок від бабусі, каблучку, яку мені покійний чоловік подарував у день заручин, і сережки – винагороду від батька за успішне закінчення школи.
Хоч я давно вже не носила цих коштовностей, але з кожною з них було пов’язано стільки спогадів, тож щоразу, як я на них дивилася, поринала з головою в щасливе минуле, в якому я була молодою, здоровою і повною сил.
Пам’ятаю, як колись хотіла продати бабусину золоту каблучку з червоним каменем. Соромно було йти в ломбард, але грошей тоді дуже бракувало. Вже віддала майже реліквію в руки майстру, але в останній момент мене, наче струмом вдарило. Крикнула чоловіку:
– Вибачте, я передумала. Ця річ надто дорога, – і втекла звідти чимдуж.
Добре, що не віддала! Тепер маю, що після себе залишити дітям. Вони собі все надбання продадуть, та й не витрачатимуть власної копійки на мої похорони. З-під матрацу витягла ще згорточок хустинки – всередині я приховувала мої заощадження.
Слушно собі подумала, що мій синочок навіть не здогадається їх тут шукати, якщо зі мною трапиться непоправне, тож треба їх переховати.
В той момент я поглянула в очі Спасителя, які на мене проникливо дивилися з іконки.
“От надійне місце для схованки”, – здогадалася я і, поклавши всі прикраси і гроші в хустиночку, запхала їх за іконку.
Взяла тоді маленький листочок, на якому написала: “Юрчику, витратиш ці гроші на мої похорони, а прикраси собі продасте з Іриною”. Шматок білого аркуша я поклала просто під ікону, але так, щоб один кінчик з-під неї виглядав.
Юра, точно захоче забрати до себе після маминої смерті її улюблену ікону – я його знаю.
А всі інші пройдисвіти – точно й гадки не матимуть, де шукати мої єдині скарби. Мова йде про мою невістку. Вона – дівчинка хитра, завжди готова скористатися добротою і щедрістю інших.
Та я ніколи палки в колеса своєму Юрі не вставляла – якщо кохає Ірину, то хай живуть собі щасливо. Мені що з того?
З тими думками я й заснула, промовивши перед тим невелику молитву.
Наснився мені тієї ночі дуже дивний сон: я ходжу по квартирі, не торкаючись підлоги ногами, ніби літаю, хоч крил у мене нема. Йду до кухні і бачу там сина, який плаче за мною, поки мій онучок грається з моїм котом. Потім повертаюся до своєї кімнати, в якій перед дзеркалом красується моя невістка, приміряючи на себе усі мої прикраси і плаття.
– Не личить тобі, люба моя, – іронічно зауважую я, розуміючи, що Ірина мене не почує.
Прокинулася від того, що моє серце гатило в шаленому темпі. Я злякалася і вирішила викликати швидку допомогу. Поки лікарі не приїхали, я все молилася до Господа, аби Він залишав мене саму-самісіньку і дав можливість хоч на мить перед відходом на той світ побачитися із сином.
Я відчинила вхідні двері, а сама лягла і чекала, поки рятівна бригада по мене приїде. Почула, що до квартири увійшли лікарі і закликала їх в кімнату.
– У вас проблеми з серцем. Залишатися вдома самій зараз небезпечно. Потрібна госпіталізація.
Я й не опиралася, одразу зібрала речі і поїхала до лікарні. Вже з палати мені таки вдалося попередити Юру про неприємний інцидент, який зі мною трапився. За кілька годин він вже сидів біля мого ліжка і чистив для мене мандарину.
Після лікарні я ще більше налаштувалася прощатися з життям. Здоров’я уже не те, та й усі мої родичі вже давно померли. Моя молодша сестра, та й та вже 3 роки, як в могилі лежить. От і мій час, мабуть, настав.
Перед сном вирішила перевірити свій сховок. Запхала руку за іконку, а там …. нічогісінько. Одна лише записка валяється на поличці.
Мене охопила паніка: хто ж міг вкрасти все те, що було для мене таким цінним? На які гроші діти мене тепер поховають?
Тривожні думки не давали мені заснути, тож наступного ж ранку я сіла в автобус і вирішила навідатися в гості до дітей. Крім них, більше ніхто не має доступу до моєї домівки.
Двері мені відчинив Іванко – мій онук. Сказав, що батьки поїхали на закупи, бо матері виплатили якусь премію.
Я чемно сиділа на кухні і чекала, поки господарі повернуться додому.
Як тільки Юра та Ірина переступили поріг, мені одразу кинулися в очі мої сережки, які висіли в невістки на вухах.
– Мамо, а що ти тут робиш? Тобі ж лежати потрібно. Я б завтра сам до тебе приїхав? – схвильовано питав син.
Та я нічого не чула. Мене цікавило лише одне:
– Ірино, як ти могла без дозволу забрати речі і гроші, які я приховала собі на чорний день. Там ж навіть записка була, в якій я Юрі усе детально пояснила.
Молода жінка дуже розгубилася, не знала куди й очі подіти, а почервоніла від сорому так, що мало щоки не луснули. Почала присягатися, що гадки не має, про що я говорю.
– Мамо, поясни, що відбувається?
– Синку, скажи, хтось із вас їздив до моєї квартири, поки мене не було?
– Ну так, Ірина. Я попросив її, аби вона квіти підлила і кота твого погодувала. У самого було купу справ, – розповів син.
– От твоя дружина й знайшла мої заощадження. Докази висять на її вухах.
Юра уважніше придивився до прикрас і впізнав їх, бо я часто показувала ці сережки, розповідаючи про його дідуся.
– Як же ти могла, Іринко? Ти ж сказала, що це все премія.
Соромно стало невістці. Швидко зняла прикраси з вух і простягнула їх мені.
– А де ж решта? – спитала я.
– Перстень і каблучку я здала. А на ті гроші купила Іванкові одяг і підручники. Пробачте, я ж думала, що ви це все одно б нам віддали.
Я спершу сердилася на Ірину, а потім зрозуміла – це всього лише речі, які сьогодні є, а завтра зникнуть так, наче їх і не було ніколи.
Син дорогою додому заспокоював мене, присягався, що поверне з зарплати все до єдиної копієчки, але я запевнила його, що зовсім не серджуся на Ірину. Навпаки, тепер у мене з’явився стимул ще бодай трохи прожити, аби назбирати собі на чорний день.
Так і сталося. Цілих 12 років після того випадку Господь залишав мене на землі, а потім таки вирішив забрати до Себе.
Тільки цього разу мене зовсім не хвилювали золоті перстені, каблучки і гроші, я відчувала себе вільною. Могла знову ходити по квартирі, не торкаючись підлоги. На кухні побачила засмученого Юрка і дорослого Іванка, який намагався тата розважити, а в моїй спальні перед дзеркалом красувалася невістка, яка приміряла ті ж сережки, які ще 12 років тому запали їй у душу.
Я поглянула на неї і сказала:
– Дуже вони тобі до лиця. Носи на здоров’я.
Мабуть, цього разу невістка мене таки почула. Схопила себе за вуха і посміхнулася сама до себе, обережно повертаючи прикраси на їхнє місце в шкатулку.
Споглядала б за дітьми ще довго, але тепле світло мене огорнуло, тож я поспішила до свого дому.
Чи вразила вас ця історія?
Чого вона може навчити?
Фото з відкритих джерел
