Нещодавно я народила синочка. Ми з чоловіком живемо в гуртожитку, заощаджуємо гроші на виплату іпотеки, тому я спершу дуже хвилювалася, чи зможемо ми забезпечити дитину усім необхідним з такими-то умовами. Але хто ж відмовляється від такого щастя через фінансові труднощі?
Відколи я пішла в декретну відпустку, почала більше часу проводити з мамою. Вона мені часто допомагає з малюком, за що я їй дуже вдячна.
Якось ми з нею прогулювалися. Був теплий весняний день, у мене був прекрасний настрій, який, на жаль, після відвертої розмови з матір’ю вмить зіпсувався.
Говорили про все на світі, аж раптом мама мені, ніби випадково, бовкнула:
– Улянко, ті гроші, які я накопичувала з пенсії, планую віддати твоїй сестрі. Ти вже не ображайся, але їй вони зараз потрібніші.
– Тобто? У неї щось трапилося? – схвильовано спитала я.
Але дарма тривожилася, у Іванки в житті якраз все чудово: мешкає у власній розкішній квартирі, яку придбала не без допомоги мами, а тепер ще й планує собі будиночок за містом купити, бачте, її дітям потрібно більше свіжого повітря.
Я на мамині гроші ніколи не зазіхала, навіть попри те, що зараз дуже потребую чиєїсь фінансової допомоги. Але мені соромно було й запитати, яка сума на маминому рахунку. Бідолаха кожну копієчку економить, аби мати змогу допомогти колись дітям.
Як же сестрі не соромно? Хіба ж вона не розуміє, що обдирає найріднішу людину, як липку? Тим паче, могла б і про мене хоч раз у житті подумати! Адже знає, що ми з Женею взяли квартиру в іпотеку, та ще й малою дитиною змушені виживати в гуртожитку.
На маму я не ображаюся, хоч мені й прикро, бо вона кілька місяців тому обіцяла, що допоможе виплатити квартиру мрії, а тепер от порушила слово, яке дала. Але Іванка мене розчарувала повністю. Бажання її бачити, чи спілкуватися з нею зникло назавжди.
Я картаю себе за ці почуття, яких з усіх сил намагаюся позбутися. Не розумію, чи то я просто заздрю сестрі, яка вміє собі давати раду в житті краще, ніж я, чи то вона, справді, совість свою геть загубила?
Не розумію…
На чиєму ви боці?
