Нещодавно ми з чоловіком придбали однокімнатну квартиру в новобудові. По сусідству від нас живуть наші однолітки, але в трикімнатній квартирі. Попри те, що ми придбали досить елітне житло, фінансові можливості у нас кардинально відрізняються. Ми щомісяця виплачуємо кредити та всі борги, а наші сусіди ні в чому собі не відмовляють.
Але самі по собі вони дуже виховані, чомусь одразу захотіли з нами дружити. Я прекрасно розуміла, що у нас буде мало спільних інтересів, але ж не будемо їх уникати. Вже через пів року ми стали досить хорошими друзями, навіть деякі свята почали святкувати разом. Одного разу Іра та Дмитро запропонували нам поїхати з ними на відпочинок. Ми відмовилися – нам точно зараз було не до відпустки. Таїланд нам взагалі був не по кишені.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Наші сусіди хотіли зняти там віллу за 80 000 гривень, для нас ця сума була непідйомною. Ми запропонували їм запропонувати іншим друзям зі своїх кіл. Але вони щодня продовжували наполягати на своєму. Коли жми в черговий раз відмовилися, то вони сказали:
– Та перестаньте ви думати про гроші, ми все вам оплатимо.
Після таких слів ми задумалися. Адже невідомо коли нам ще випаде можливість взагалі відпочити. Вирішили, що якщо вдасться відпроситися з роботи, то одразу збираємо валізи. І знаєте що? Нас відпустили.
Відпустка була неймовірна. Ми поводили себе завжди спокійно та стримано. Прийшов день виїзду. Ми просто не могли повірити своїм очам, що нам вдалося побувати в такому казковому місці. Подякували нашим сусідам за те, що вони нам дали таку неймовірну можливість побачити світ.
Буквально через місяць мені зателефонувала Іра і сказала, що їй терміново потрібно позичити 30 000 гривень. Я відповіла, що такої суми у мене зараз немає, а у відповідь почула:
– Ми вас звозили на море за наші кошти. Чи ти вже забула про це? Зараз мені потрібні гроші, тому шукай давай. І взагалі, ви чому нам так довго не віддаєте гроші за путівку? Увечері завітаю до вас.
Іра поклала трубку, а я продовжувала сидіти та мовчати. Мені не дуже було комфортно відпочивати за їх рахунок, але вони самі нам запропонували. А ще наголошували на тому, що весь тур оплатять самотужки. Тепер ми винні їм велику суму грошей. Не знаю навіть, що тепер робити. Розписки у них немає, довести нічого не зможуть, але точно почнуть на нас морально давити. Якби у нас з чоловіком були гроші, то одразу б з ними розрахувалися, а так…
Як правильно вирішити дану ситуацію? І чи потрібно було взагалі їхати за чужі гроші на відпочинок?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
