Я виріс в простій сім’ї. Ніколи не мав ні в чому потреби, але й особливої розкоші теж не знав. Коли я закохався в Ірину, то не здогадувався, хто її батьки. Мене цікавила лише вона, а на все інше – було байдуже.
Потім вона розповіла мені, що її батько – професор в престижному вищому закладі, а мати – кандидат педагогічних наук. Одним словом – інтелігенція. Хоч я і не комплексував через свій скромний соціальний статус, але було трохи страшно вперше знайомитися з батьками коханої.
Звісно, вони не були у захваті від вибору своєї доньки, попереджали її, що не певні в тому, чи зможу я забезпечувати сім’ю, тим паче, якщо з’являться діти, але Іра захищала мене, казала, що кохає, і їй цього буде достатньо для щасливого життя.
Грішити не буду, і теща, і тесть з повагою до мене ставилися, ніколи не демонстрували своєї фінансової чи статусної переваги, тож я завжди їм буду вдячний за це. Позаминулого року батька Іри не стало, тож нам довелося переїхати до її матері, вона вже жінка старша, потребує чиєїсь компанії і турботи. Діти уже дорослі, у них своє життя, а комусь ж потрібно підтримати старшу пані у скрутні часи.
Квартира велика і простора, тож місця усім вистачає. Надія Степанівна ніколи не втручається в наше життя, навпаки вчить доньку самостійно вирішувати усі сімейні конфлікти, які, час від часу, виникають навіть між двома рідними людьми.
Близькими наші стосунки із тещею не назвеш, але нам достатньо того, що вони базуються на взаємоповазі і толерантності. Надія Степанівна досі звертається до мене на “ви”, та я й не заперечую. Здорова дистанція у взаєминах із матір’ю дружини ще нікому не завадила.
Все було б нічого, якби зовсім нещодавно мене не звільнили з роботи. Все трапилося раптово, наче грім серед ясного неба. “Потрапив під скорочення”, – оце й усе, що мені спромоглися сказати у відділі кадрів після того, як я 30 років пропрацював на благо фірми.
Куди тепер податися 50-річному чоловікові? Гадки не мав. За 3 місяці пооббивав пороги усіх економічних підприємств, але все дарма. Соромно було харчуватися за пенсію тещі і зарплату дружини, але іншого виходу не було.
– Андрію, ти ж прекрасно розумієш, що вчителі багато не заробляють, от і мені заледве вдається прогодувати сім’ю.
Я розумів, але все, що мені залишалося робити – це молити Бога про те, щоб для мене таки знайшлося достойне місце роботи.
– Не хвилюйся, Іринко, я завтра йду на співбесіду. Цього разу все вийде, – переконував я дружину, сам не маючи віри в те, що говорю.
Теща лише поглядала на мене, але не сміла дорікати.
Доля того дня була до мене прихильною, тож я нарешті почув слова, яких так довго чекав:
– Вітаємо, тепер ви частина нашої команди. Чекаємо на вас завтра.
Я був дуже щасливим. Відчув себе так, ніби скинув з плечей цілу гору провини і сорому. Попри те, що все вдалося, мені не хотілося повертатися додому. В глибині душі я розумів Ірину, яка дуже хвилювалася про наше майбутнє, а з іншого – через її постійні докори зовсім втратив віру в те, що я чогось вартий у тому житті.
Ніхто мене не підтримав, коли я потребував цього найбільше. Я залишився сам на сам зі своїм відчаєм і тривогою, тож і радість вирішив залишити лише собі.
Вийшов з офісу і пошкандибав до церкви. Посидів у тиші, зібрав усі думки докупи і намагався викинути образу на найрідніших зі свого серця. Потім побрів на набережну: купив собі булочку з кавою і милувався бурхливим морем.
Ірина телефонувала мені тричі, але я не мав бажання із нею розмовляти. Повернувся додому під вечір. Тихенько відчинив двері і почув, як дружина розмовляє з Надією Степанівною на кухні.
– Доню, боюся я, щоб з твоїм Андрієм не трапилося нічого поганого. Уже так пізно, а він слухавку не бере.
– Та що з ним станеться, мамо! Ти поглянь, як він розлінився. Мені іноді здається, що він просто не хоче шукати собі роботу. На наших шиях набагато зручніше. Правда ж?
Я вже готовий був вийти з квартири, так прикро мені стало. Та й розумів, що за мене нікому вступитися, але це було зовсім не так.
– Ірино, що ти таке говориш? Побійся Бога. У тебе такий гарний і добрий чоловік. Стільки років про вас із дітьми піклувався, аби ви ні в чому потреби не мали. Так, зараз у нього труднощі, але ти його маєш підтримати добрим словом, обійняти, а ти тільки докоряєш. Хіба ж не ти присягалася перед Всевишнім ділити з Андрієм і горе, і радість?
Ірина сумно понурила голову і сказала:
– Ти права. Я не зі зла, мабуть, просто сама розгубилася. Хотіла як краще, думала, що так його мотивуватиму, а воно ось як вийшло. Зараз іще раз йому зателефоную. Скажу, що люблю його і скучила за ним за увесь день.
Поки донька шукала телефон, моя теща перехрестилася до ікони і промовила пошепки:
– Любий Ісусе, не залиш мого сина Андрія самого, не дай йому почувати себе самотнім, розділи з ним усі його тривоги, якщо нам цього зробити не вдалося. Скажи йому, що Ти віриш у нього, аби й він у себе повірив.
Я стояв у коридорі, ховаючись за шафою, ніби малюк, який нашкодив, і плакав. Вперше я чув, щоб за мене хтось молився. Вражений добротою свекрухи я почав пригадувати собі, скільки всього хорошого вона для мене зробила. Чого лише варті її смачні пиріжки, якими вона вгощала мене щоразу, коли я повертався з провальних співбесід.
Я витер рукою обличчя і зайшов до кухні:
– Доброго вечора, мамо. Привіт, Іринко. Можете мене привітати. З завтрашнього дня виходжу на роботу.
В обох жінок щелепи мало не відпали.
– Андрійчику, любий, де ж ти ходиш? Ми на тебе зачекалися. Я пиріжки приготувала, – сказала теща.
Ірина трохи помовчала, намагаючись зрозуміти, коли це ми з її матір’ю встигли так зблизитися.
Але з того моменту так було і буде завжди. Минув деякий час, і я придбав для своїх любих господинь путівку на море. Хай відпочинуть, бо ким би я був, якби не їхня підтримка і їхні молитви?
Хто вас підтримує у важкі часи?
