Моя свекруха була людина з характером. Скажемо ще того радянського загартування. Тільки переймалася вона не тим, щоб у світі був мир, а тим чи зможе вона з роботи щось поцупити додому.
Олена Василівна працювала у дитячому садочку, нянею. Вона і дня не могла пропустити, щоб чогось не принести: ручку, забуту кимось шапку. Навіть дійшло діло до їжі.
Їй не було неприємно доїдати сирники, булочки з маком, котлети, що залишилися на тарілці після обіду.
– А що? Це всього лиш діти, ну і що, що надкусили. Їсти ж можна! – постійно аргументувала вона.
Та я могла цього втямити. Навіщо нам у домі купи чиєїсь слини? Ще й дітей моїх намагалася пригощати. Та довго я цього терпіти не могла.
– Ми не бідуємо, щоб за кимось доїдати! – думала я.
Чоловік на мої прохання поговорити з мамою не сильно реагував. Сваритися з нею у нього не було ніякого бажання. Я ж соромилась сказати їй у вічі, щоб припинила пригощати недоїдками своїх внуків.
Та рішення я знайшла. Всякий раз, як ми з дітьми навідувались до неї, то її гостинці ми потім дрібнили пташкам чи підгодовували місцевих котів і собак. Так вона нічого не знала, не ображалася і дітям було цікаво.
Як ставитеся до вчинку свекрухи? Чому ж ніхто не насмілився їй сказати про своє невдоволення?
Фото з відкритих джерел
