У свої 30 мені довелося покинути чоловіка з дворічною дитиною і повернутися жити до батьків. Мій перший і єдиний шлюб тривав тільки 4 роки. Спочатку мене все влаштовувало, оскільки з коханим ми про все домовилися наперед.
Спочатку батьки були проти мого обранця. Частково я розуміла чому, бо в Ігоря за плечима була колишня дружина і двоє дітей: 7 і 9 років. Я сама розуміла, що це викликатиме суперечки. Адже на ньому велика відповідальність лежить: виплачувати аліменти, купувати їм одяг, возити на відпочинок.
Діти звісно залишились з мамою. Проте я любила Ігоря, тому щоб будувати з ним сім’ю ми дійшли спільної думки. Що він сам буде розв’язувати питання з дітьми, не втручаючи до нас свою попередню сім’ю. Я все ще вагалася чи потрібен мені цей шлюб. Та коли ми поговорили і зрозуміли, що все має бути добре – я погодилась. Ми відгуляли скромне весілля.
Початок нашого спільного життя був справді чудовим. Все ті ж побачення, компліменти, подарунки. Чоловік завжди проявляв турботу і увагу. Було навіть краще ніж я могла собі уявити. Я теж старалася зі своєї сторони, щоб нам було добре. І так справді було до одного моменту.
– Люба, у мене до тебе є одна розмова. Це дуже важливо! – повернувшись з роботи сказав чоловік, поки я переодягала нашого маленького сина.
– Щось сталось на роботі? – здивувалась я.
– Ні! Це стосовно моїх дітей. Колишня захотіла поїхати закордон на заробітки. Дітей немає з ким залишити. Вони поживуть якийсь час у нас.
– Що? Але ж ти обіцяв, що твої діти це тільки твоя справа!
– Так! Але ж це не назавжди. Кілька місяців.
– А як ти собі це уявляєш? Я ледве з нашим Давидом даю собі раду, а куди мені ще двох?
Справді, молодша дочка Ігоря якраз мала йти до школи.Тобто для неї потрібно було б багато уваги. Завести і забрати зі школи. Нагодувати, зробити уроки. Зі старшим сином теж перевірити чи робить домашнє. І до того всього за маленьким Давидом дивитись.
Чоловік переконував, що не буде нічого складного. Що коли я гуляю з сином, то заодно можу забрати дітей зі школи. Готую я і так на всіх, тож на кілька додаткових котлет ми не збідніємо. Та я тримаюся своєї думки. Навіщо було обіцяти і зараз порушувати сказане?
Я довго не думала. Поки чоловік був на роботі, то зібрала речі і поїхала до батьків. Через кілька днів дзвонила свекруха і переконувала повернутися, що так робити не можна. Що чоловік один не впорається, а я мала розуміти що на мене чекає, раз я пішла з ним під вінець.
Та я не збираюся змінювати своє рішення. Скоро подам на розлучення і все. Так буде краще для мене і сина, це точно.
А що б ви зробили на моєму місці?
Фото з відкритих джерел
