– Ти прийшла? А що, вже шість? – не відводячи очей від ноутбука, кинув Роман. – Вже сьома, – сказала Дарина і поставила пакети на кухонний стіл. На столі стояли три брудні чашки, у раковині – тарілки.

– Ти прийшла? А що, вже шість? – не відводячи очей від ноутбука, кинув Роман.

– Вже сьома, – сказала Дарина і поставила пакети на кухонний стіл.

На столі стояли три брудні чашки. У раковині – тарілки. Значить, свекруха знову приходила. І тітка Алла теж. Посиділи, попили чай і пішли. А все це, як завжди, лишили їй.

– Я їсти хочу, – додав Роман. – Ти довго.

Дарина повільно зняла пальто, зайшла в кімнату і стала прямо перед ним.

– Послухай уважно. Нам треба розлучитися.

Роман навіть не здригнувся.

– Давай ти спочатку вечерю приготуєш, а потім поговоримо.

Дарина мовчки розвернула його крісло до себе.

– Ти почув, що я сказала?

– Почув. Не зрозумів тільки чому.

– Справді не зрозумів?

Він знизав плечима.

– Я не п’ю. Не гуляю. Не зраджую. Працюю. Що не так?

– Добре, – кивнула Дарина. – Давай по пунктах. Живеш ти в моїй квартирі?

– Так.

– Комуналку плачу я?

– Ну, квартира ж твоя.

– Продукти купую я?

– У нас спільний бюджет.

– Який спільний? – різко перебила вона. – Ти зі своєї зарплати що оплачуєш?

Роман трохи насупився.

– Мені вистачає на мої потреби. Я ж у тебе грошей не прошу.

– На які потреби?

– Мама мені светр купила, я віддав. Для гри дещо докупив. Іноді мамі перекидаю, якщо їм з Аллою не вистачає.

Дарина кілька секунд дивилася на нього мовчки.

– Тобто ти живеш у моїй квартирі, їси за мій рахунок, а свої гроші віддаєш мамі й у комп’ютер?

– Не перекручуй.

– Я ще не починала.

Вона пішла на кухню, відкрила пральну машину і голосно грюкнула дверцятами.

– Я зранку просила тебе розвісити білизну. Вона досі тут.

– У мене робота.

– Ти закінчив о п’ятій. Зараз сьома.

– Мені треба відпочивати.

– Від чого? Від стільця?

Роман підвівся.

– Я не вмію цього всього. Ти ж знаєш. Мама ніколи мене до такого не підпускала.

– Так, я вже помітила. До посуду не підпускала. До плити не підпускала. До пральної машини не підпускала. До квитанцій теж, мабуть, не підпускала.

– Не треба зараз починати.

– Я не починаю. Я закінчую. Даю тобі два тижні. А сьогодні – сам собі готуй. Я йду.

Вона швидко розвісила білизну, взяла сумку і вийшла.

Телефон задзвонив, коли Дарина вже сіла з подругами в кафе. На екрані – “Рита Михайлівна”.

Вона навіть не взяла слухавку. Просто перевела телефон на беззвучний.

Коли Дарина повернулася додому, свекруха вже сиділа в її кухні. Роман – як і раніше за ноутбуком, спиною до всіх.

– Що ти собі надумала? – з порога почала Рита Михайлівна. – Яке ще розлучення? У тебе чудовий чоловік. Не п’є, не гуляє, не зраджує, шкарпетки не розкидає. Чого тобі ще треба?

Дарина повільно поставила ключі.

– До лотка привчений – забули додати.

Свекруха спалахнула.

– Не смій так про мого сина.

– А як? – Дарина підійшла ближче. – Давайте інакше. Ви мені зараз назвете, що ваш син робить у цьому домі.

– Він працює.

– Я теж працюю. Далі.

Рита Михайлівна замовкла.

– Я плачу за квартиру. Я купую продукти. Я готую. Я перу. Я прибираю. Я мию за ним чашки після ваших чаювань. А він що?

– Він дарує тобі подарунки, – швидко сказала свекруха. – Я сама допомагаю йому вибирати.

Дарина коротко всміхнулася.

– Я знаю. Тому на Новий рік він подарував мені ванночку для ніг, а на день народження – хустку, яку ви б самі носили.

– А ти, звісно, хотіла золото?

– Ні. Я хотіла чоловіка. Не додаткову дитину в квартирі.

У кухні стало тихо.

Навіть Роман на секунду відірвався від екрана.

– Ти перегинаєш, – буркнув він.

Дарина різко повернулася до нього.

– Перегинаю? Ти навіть не знаєш, як передати показники лічильника. Ти не вмієш оплатити комуналку. Ти не можеш розвісити білизну. Не можеш приготувати собі вечерю. Зате чудово вмієш дзвонити мамі, коли тобі відмовили в тарілці супу.

Свекруха піджала губи.

– Якщо треба, вона могла б тебе навчити.

– Кого? Його? – Дарина кивнула на Романа. – Йому не п’ятнадцять. І я не збираюся вчити дорослого чоловіка жити без няньки.

Вона відчинила шафу в коридорі й дістала велику дорожню сумку.

– Що ти робиш? – тихо спитав Роман.

– Те, що треба було зробити давно.

– Ти ж сказала – два тижні.

– Сказала. Але ти не витримав і двох годин. Побіг скаржитися мамі.

Рита Михайлівна встала.

– Ти не маєш права виганяти мого сина.

– Із моєї квартири? Маю.

Вона відкрила шафу в спальні й почала складати його речі. Светри, футболки, зарядки, коробки з якимись дрібницями. Роман стояв посеред кімнати й дивився, ніби це відбувається не з ним.

– Романе, скажи хоч щось! – не витримала мати.

Він тільки міцніше притис до себе сумку з ноутбуком.

За двадцять хвилин у коридорі стояли дві великі сумки і валіза.

Дарина викликала таксі.

Коли водій подзвонив, вона відчинила двері.

– Машина приїхала.

– Ти ще пошкодуєш, – кинула свекруха, беручись за валізу.

– Ні, – спокійно сказала Дарина. – Оце якраз я більше не буду.

Роман вийшов останнім. У руках – ноутбук. Більше він не взяв нічого.

Дарина зачинила двері, повернула ключ у замку і пішла на кухню.

Три брудні чашки все ще стояли на столі.

Вона викинула одну в смітник. Дві інші помила.

Valera

Популярне