– Ти прийшла? А що, вже шість? – не відводячи очей від ноутбука, кинув Роман.
– Вже сьома, – сказала Дарина і поставила пакети на кухонний стіл.
На столі стояли три брудні чашки. У раковині – тарілки. Значить, свекруха знову приходила. І тітка Алла теж. Посиділи, попили чай і пішли. А все це, як завжди, лишили їй.
– Я їсти хочу, – додав Роман. – Ти довго.
Дарина повільно зняла пальто, зайшла в кімнату і стала прямо перед ним.
– Послухай уважно. Нам треба розлучитися.
Роман навіть не здригнувся.
– Давай ти спочатку вечерю приготуєш, а потім поговоримо.
Дарина мовчки розвернула його крісло до себе.
– Ти почув, що я сказала?
– Почув. Не зрозумів тільки чому.
– Справді не зрозумів?
Він знизав плечима.
– Я не п’ю. Не гуляю. Не зраджую. Працюю. Що не так?
– Добре, – кивнула Дарина. – Давай по пунктах. Живеш ти в моїй квартирі?
– Так.
– Комуналку плачу я?
– Ну, квартира ж твоя.
– Продукти купую я?
– У нас спільний бюджет.
– Який спільний? – різко перебила вона. – Ти зі своєї зарплати що оплачуєш?
Роман трохи насупився.
– Мені вистачає на мої потреби. Я ж у тебе грошей не прошу.
– На які потреби?
– Мама мені светр купила, я віддав. Для гри дещо докупив. Іноді мамі перекидаю, якщо їм з Аллою не вистачає.
Дарина кілька секунд дивилася на нього мовчки.
– Тобто ти живеш у моїй квартирі, їси за мій рахунок, а свої гроші віддаєш мамі й у комп’ютер?
– Не перекручуй.
– Я ще не починала.
Вона пішла на кухню, відкрила пральну машину і голосно грюкнула дверцятами.
– Я зранку просила тебе розвісити білизну. Вона досі тут.
– У мене робота.
– Ти закінчив о п’ятій. Зараз сьома.
– Мені треба відпочивати.
– Від чого? Від стільця?
Роман підвівся.
– Я не вмію цього всього. Ти ж знаєш. Мама ніколи мене до такого не підпускала.
– Так, я вже помітила. До посуду не підпускала. До плити не підпускала. До пральної машини не підпускала. До квитанцій теж, мабуть, не підпускала.
– Не треба зараз починати.
– Я не починаю. Я закінчую. Даю тобі два тижні. А сьогодні – сам собі готуй. Я йду.
Вона швидко розвісила білизну, взяла сумку і вийшла.
Телефон задзвонив, коли Дарина вже сіла з подругами в кафе. На екрані – “Рита Михайлівна”.
Вона навіть не взяла слухавку. Просто перевела телефон на беззвучний.
Коли Дарина повернулася додому, свекруха вже сиділа в її кухні. Роман – як і раніше за ноутбуком, спиною до всіх.
– Що ти собі надумала? – з порога почала Рита Михайлівна. – Яке ще розлучення? У тебе чудовий чоловік. Не п’є, не гуляє, не зраджує, шкарпетки не розкидає. Чого тобі ще треба?
Дарина повільно поставила ключі.
– До лотка привчений – забули додати.
Свекруха спалахнула.
– Не смій так про мого сина.
– А як? – Дарина підійшла ближче. – Давайте інакше. Ви мені зараз назвете, що ваш син робить у цьому домі.
– Він працює.
– Я теж працюю. Далі.
Рита Михайлівна замовкла.
– Я плачу за квартиру. Я купую продукти. Я готую. Я перу. Я прибираю. Я мию за ним чашки після ваших чаювань. А він що?
– Він дарує тобі подарунки, – швидко сказала свекруха. – Я сама допомагаю йому вибирати.
Дарина коротко всміхнулася.
– Я знаю. Тому на Новий рік він подарував мені ванночку для ніг, а на день народження – хустку, яку ви б самі носили.
– А ти, звісно, хотіла золото?
– Ні. Я хотіла чоловіка. Не додаткову дитину в квартирі.
У кухні стало тихо.
Навіть Роман на секунду відірвався від екрана.
– Ти перегинаєш, – буркнув він.
Дарина різко повернулася до нього.
– Перегинаю? Ти навіть не знаєш, як передати показники лічильника. Ти не вмієш оплатити комуналку. Ти не можеш розвісити білизну. Не можеш приготувати собі вечерю. Зате чудово вмієш дзвонити мамі, коли тобі відмовили в тарілці супу.
Свекруха піджала губи.
– Якщо треба, вона могла б тебе навчити.
– Кого? Його? – Дарина кивнула на Романа. – Йому не п’ятнадцять. І я не збираюся вчити дорослого чоловіка жити без няньки.
Вона відчинила шафу в коридорі й дістала велику дорожню сумку.
– Що ти робиш? – тихо спитав Роман.
– Те, що треба було зробити давно.
– Ти ж сказала – два тижні.
– Сказала. Але ти не витримав і двох годин. Побіг скаржитися мамі.
Рита Михайлівна встала.
– Ти не маєш права виганяти мого сина.
– Із моєї квартири? Маю.
Вона відкрила шафу в спальні й почала складати його речі. Светри, футболки, зарядки, коробки з якимись дрібницями. Роман стояв посеред кімнати й дивився, ніби це відбувається не з ним.
– Романе, скажи хоч щось! – не витримала мати.
Він тільки міцніше притис до себе сумку з ноутбуком.
За двадцять хвилин у коридорі стояли дві великі сумки і валіза.
Дарина викликала таксі.
Коли водій подзвонив, вона відчинила двері.
– Машина приїхала.
– Ти ще пошкодуєш, – кинула свекруха, беручись за валізу.
– Ні, – спокійно сказала Дарина. – Оце якраз я більше не буду.
Роман вийшов останнім. У руках – ноутбук. Більше він не взяв нічого.
Дарина зачинила двері, повернула ключ у замку і пішла на кухню.
Три брудні чашки все ще стояли на столі.
Вона викинула одну в смітник. Дві інші помила.
