Ярослав – хлопець моєї мрії. Розумний, кумедний, добрий. Ми зустрічалися з ним три роки, і нарешті сталося те, про що я мріяла з першого дня нашого знайомства – Славік запропонував вийти за нього заміж. Я ні хвилини не роздумувала – відразу сказала йому так! Не тямила себе від щастя. Невже ми одружимося і станемо однією сім’єю. Звісно, хотілося б мати власне сімейне гніздо. Місце, яке буде фортецею тільки для нас обох, а згодом і для наших майбутніх дітей.
Та ні для кого не секрет, що квартира – це дуже дороге задоволення. Тому ми зі Славіком вирішили спершу поїхати за кордон на заробітки, назбирати грошей на власну домівку, а тоді вже й розписуватися. Наївні ми були, коли гадали, що одна поїздка зробить нас багатіями. Все було зовсім не так, тому весілля і купівлю квартири довелося знову відкласти.
Було досить важко, бо ми з хлопцем не мали жодної підтримки. Його батьки взагалі не розуміли, для чого нам та розписка. Постійно повторювали, що ми ще такі молоді, можемо пожити для в цивільному шлюбі, перевірити одне одного в побуті, а тоді вже узаконювати взаємини. Запропонували жити разом з ними у їхній квартирі. Мама Ярослава жартувала що влаштує мені справжню перевірку, бо хоче з’ясувати, чи годитимусь я на роль невістки. Зізнаюся чесно, такі її “жарти” мені зовсім не видавалися кумедними. Зовсім навпаки – вони лякали мене.
Я прекрасно розуміла, що Славік за місяць знову поїде за кордон, а я залишуся сам на сам з людьми, яких навіть добре не знаю. Я все зважила і вирішила відмовитися від ідеї жити разом з батьками мого хлопця. Не очікувала я того, що мій обранець на це дуже агресивно відреагує. Його моє рішення просто розлютило. Ми дуже посварилися просто перед його від’їздом.
Коли емоції втишилися, я вирішила зателефонувати коханому, аби дізнатися, як він. Але виявилося, що даного номеру більше не існує. Я спробувала дізнатися дійсний номер в його батьків, але ті навіть не відповіли на жоден мій дзвінок.
Чотири місяці я жила в повній невідомості, не знала, де він і що з ним. Тому, коли він з’явився, в моєму серці вирували протилежні емоції: радість, що з моїм Славіком все гаразд, і злість з приводу того, що він зник з мого життя на такий тривалий проміжок часу, навіть не попередивши.
Він зателефонував мені і запросив в гості до своїх батьків. Мені зовсім не хотілося йти туди, але жіноча цікавість таки перемогла, я мусила почути, які відмовки Славік вигадав, аби знайти виправдання своїй поведінці.
Яке ж розчарування на мене чекало, коли при першій зустрічі мій коханий почав вимагати в мене каблучку, яку подарував на честь наших заручин, у відповідь простягнувши пакет з речима, які я залишила у квартирі його батьків.
Ось так прозаїчно завершилася історія мого кохання. Не можу повірити, що така маленька дрібниця зруйнувала усі мрії про щасливе сімейне життя. Невже в усьому винна я?
Хто винен у цій історії?
Чи варто парі помиритися?
