Оленка завжди добре жила. Вона закінчила університет та почала працювати у банку. Згодом, вона придбала собі квартиру у Львові та жила там разом з сім’єю свого брата. Батьки були вже старенькі, тому вирішили пожити у селі.
Оленка завжди була дуже хорошою дівчиною. Вона багато працювала та майже ніколи не засиджувалася з друзями допізна. Інколи вона казала мамі, що думає поїхати за кордон, тому що в Україні платять копійки, а добре жити хочеться. Правда, ці слова ніхто серйозно не сприймав.
Але одної ночі все змінилося. Оленка просто не прийшла додому ночувати. Рідні телефонували їй та намагалися дізнатися де вона, але Оленка не відповідала. Батьки вже почали турбуватися, обдзвонили всі лікарні, але марно. У міліцію звертатися поки не хотіли, зарано було та і якось соромно. Всі сподівалися, що Оленка скоро повернеться, але цього не сталося. Через 4 дні дівчина подзвонила та сказала:
– Мамо, привіт. Не переживай, зі мною все добре. Я у Празі.
– У “Празі”? 4 дні (у Львові є ресторан “Прага”)? – криком відповіла матір.
– Ні, мам. Я у столиці Чехії. У місті Прага. Буду роботу тут шукати. Не турбуйся, все буде добре.
Звичайно, рідні були не в захваті від такої витівки доньки, але сварити не стали. Головне що вона жива та здорова, тому що за ці 4 дні у голову лізли різні думки.
Невдовзі, Оленка зателефонувала мамі ще раз та розповіла, що знайшла хорошу роботу. Зарплатня була у декілька разів більша, ніж в Україні. Додому Оленка повернулася лише за 2 роки і то на місяць – у відпустку. Потім знову поїхала назад. Через декілька місяців дівчина подзвонила матері та сказала:
– Мам, я у Швейцарії!
Виявилося, що у Празі Оленка познайомилася зі швейцарцем. Він забрав її до себе у село. Оленка присилала фото та розповідала про своє життя.
– Дивись, це мій наречений. Хоч він і живе у селі, та рівень життя тут набагато кращий, ніж в наших мегаполісах. Нам до такого ще дуже далеко, повір.
Оленка була щаслива, а згодом вийшла заміж. Тільки сумно було від того, що на весіллі нікого з рідних не було. Мама лише дивилася на весільні фото та тихо плакала. Скучила вона за своєю донечкою.
Матері вдалося потрапити до доньки у гості лише через 10 років. Оленка довго не могла завагітніти, а потім через декілька років народила аж трьох дітей з різницею в рік. Шкода було матері, що її онуки не знають української мови та геть не розуміють бабусю. Оленка вчила їх російської. Казала, що вона легше вчиться.
Ось вже й 20 років минуло з того часу, як Оленка поїхала на чужину. В неї уже 5 дітей. Відколи почала народжувати, роботу геть покинула. Чоловік дуже добре заробляє та забезпечує всю родину. Все ніби добре, але Оленка почувається, ніби птаха у золотій клітці, майже нікуди не виходить та займається лише домашніми клопотами.
Вона завжди просить рідних приїхати у гості, тому що поїхати на Батьківщину не може. А матір все чекає, коли дочка переступить поріг рідної хати.
Як би ви вчинили на місці Оленки?
