Невістка принесла великий мішок одягу, у якому були різноманітні кофтинки, джинси, взуття. Однак це не був новий одяг з модного бутика чи закордонного магазину. Ці речі вже були ношеними, а точніше – старі речі невістки, які їй набридли.
Щиро кажучи, я не бідую так, щоб за кимось носити речі. Якщо це були б речі рідної доньки, а так – незнайома та чужа мені людина, хоч і невістка – каже Людмила Василівна.
– Не розумію тебе, Людо! Я тільки б раділа що такі хороші речі привезли. Ти тільки глянь, які вони – у хорошому стані, видно, що з дорогого брендового магазина. Одягла і красувалася в них, як королева. Ти ж не можеш собі дозволити купити такі речі, бо у тебе пенсія мізерна, а з невісткою у вас схожі фігури. Та навіть один розмір ноги! Таку красу дорогу привезли, а ти носом крутиш, все тобі не подобається! – відповідає сусідка
– Розумієш, я ж не кажу, що речі погані чи мені не до вподоби. Просто мені не дуже приємно. Тим паче, що ти не розумієш, яка тут ситуація.
Пані Людмилі 63 роки, а її сину Олегу – 37. Жінка виглядає досить гарно та доглянуто на свій вік. Колись мала хорошу роботу, але через вік попросили звільнитися та пояснили, що треба давати шанс молодим співробітникам більше себе проявити на роботі. У жінки є своя квартира двокімнатна, пенсія. І ось син одружився, вже й онуку скоро 5 рочків буде.
– Вони ж зі мною разом після весілля не жили, хоча вже 10 років минуло. Одразу купили квартиру в кредит, бо мали гарну роботу. Та і здається, що вже виплатили все.
Людмила щиро сподівалася, що після її звільнення син буде частіше заїжджати в гості та допомагати фінансово.
– Я ж знаю, що він має можливість. Для онука спеціально найняли няньку, бо не хочуть малого до мене привозити. Постійно закордон літають на відпочинок, машин декілька разів міняли. Олег нещодавно отримав підвищення на роботі, нову посаду високооплачувану. Зараз хочуть будувати будинок приватний у передмісті, а квартиру будуть здавати в оренду. Казали, що їм там простіше буде жити. Та й престижніше – власний будинок. Але могли хоча б раз запропонувати допомогу, навіть комунальні послуги оплатити. Я ж сама виховувала сина.
Після виходу на пенсію Людмила розповіла сину, що важко жити на одну пенсію та на високі ціни в магазинах. Нема нової пари зимових чобіт, а на дворі холодно, боїться захворіти.
– Думаєш, що Олег дав мені гроші хоча б на продукти? Привезли цілий мішок речей Злати, бо вона в них вже не ходить. Набридли та не модні. І куртку, джинси, кофтинки, туфлі різні. Так, речі хороші, у новому стані, бо Злата довго їх не носить – тільки два сезони. Невже я не вартую того, щоб мені привезли продукти додому чи ліки купили? Мені, немов бідній миші, віддати поношений одяг, до якого у мене нема потреби? – сумно продовжила пані Людмила.
Перший раз жінка нічого не сказала синові та невістці, а просто промовчала та подякувала за допомогу. Але жодного разу не одягла ті речі, а віднесла в комісійний магазин та здала. Але вдруге вона мовчати не стала.
– Злато, я хоч і скромно живу, але не так бідно, щоб доношувати за тобою речі. Чому ж ти своїй мамі рідній речі нові купуєш, а мені ношене відаєш? – звернулася до невістки Людмила Василівна.
Однак та образилася та швидко поскладала всі речі назад. Розвернулася та голосно гримнула вхідними дверима. На наступний день до матері передзвонив Олег.
– Злата своїй мамі нічого не дає, бо у неї фігура інша. А у вас однаковий розмір взуття та одягу. Тому вона і тобі все віддає. Їй не шкода.
– Якщо ж вона не хоче моїх речей взяти, то видно добре живе! – з трубки лунав докірливий голос невістки – Тоді навіщо їй взагалі допомагати? Одяг хороший, а вона ніби носом крутить на зло. Чому ми маємо їй грошима допомагати? У нас свої фінанси, свої потреби. Нехай тоді й далі живе на свою пенсію і купує все собі сама. Чому моя мама з радістю приймає від нас всі подарунки, а твоя постійно незадоволена?
Хто винен у цій ситуації? Можливо, потрібно одразу просити про допомогу грошима чи приймати те, що дають?
