Графік роботи у мене дуже насичений, тому у вихідні я намагаюся закупитися продуктами на цілий тиждень. Дуже часто біля супермаркету я зустрічаю різних людей, які просять милостиню. Зазвичай я намагаюся не давати їм багато грошей, тому що знаю, що витрачають вони їх далеко не на продукти. Але ця бабуся привернула мою увагу. Було помітно, що їй було дуже незручно, вона ховала очі й постійно дякувала. Я вирішила дати їй 300 гривень. Після цього я пішла в магазин, купила продукти, а бабця почала помалу збиратися.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Вона взяла гроші, які лежали у її капелюсі, вдягнула пальто, взяла важку сумку й кудись пішла. Я вирішила перевірити, як вона витратить мої гроші, тому пішла за нею. Жінка зайшла у якийсь двір та підійшла до старенької будівлі. Коли я роздивилася, то побачила, що це була лазня. Спочатку я не збагнула, для чого бабуся пішла у лазню. Через деякий час вона вийшла звідки у чистенькому одязі й рушила далі. Вона зайшла у маленький магазин та вийшла звідти з пакетом продуктів. Мабуть, після лазні грошей багато не лишилося, адже їжі вона купила мало. Через хвилин 10 ми підійшли до невеличкого сараю. Жінка увійшла, а я попрямувала за нею.
Всередині стояв старенький диван, маленька шафа й бігала невеличка кішка. Жінка дала їй трохи їжі, а коли розвернулася то побачила мене. Спочатку вона злякалася й запитала чому я за нею пішла. Я вирішила сказати все як є. Після цього вона поділилася зі мною своєю бідою.
Виявилося, що бабуся стала жертвою шахраїв. Вони обманом змусили її переписати на них квартиру й просто виставили за двері. Чоловік її помер вже давно, а син декілька років тому потрапив у страшну автокатастрофу й загинув разом зі всією родиною. Так вона лишилася сама. А потім вона познайомилася з жінкою, яка пообіцяла їй допомагати по господарству, але з однією умовою, якщо пані Світлана перепише на неї квартиру. Бідна жінка у відчаї так і зробила, а потім її просто викинули на вулицю. Юристи сказали, що вдіяти нічого не можуть, адже вона добровільно підписала всі документи.
Залишився лише один сарай, а на вулиці з кожним днем ставало дедалі холодніше. Пенсія у неї була мінімальна й майже всі гроші вона витрачала на лазню, тому що митися не було де. А от наїжу вже не вистачає, тому вона пішла жебракувати.
Я вирішила лишити їй свій пакет продуктів, а сама виставила в соцмережі оголошення про Світлану. Через тиждень мені написав знайомий та повідомив, що він може оселити її в себе на дачі на зимовий час. Звичайно, це питання залишиться незакритим, але хоча б взимку вона там не замерзне.
Через декілька місяців мені написала одна жінка. Вона сказала, що може забрати її до себе, тому що вже давно живе сама, діти за кордоном, а так веселіше буде. Світлана погодилася й тепер вони не лише живуть разом, а й дуже добре дружать. Саме тому, закликаю вас, не проходьте повз людей, які просять про допомогу. Є ті, кому вона дійсно потрібна!
Ви колись допомоагали людям з вулиці?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
