Онуки завжди вважали свою бабусю доброю, люблячою і терплячою жінкою. Ніна була чудовою господинею, в будинку якої панував затишок і запах свіжих пиріжків. Та її чоловік був абсолютною протилежністю. Дід у всіх асоціювався із сигаретним димом, сварливою манерою розмовляти і верескливим голосом.
Бабуся ніколи не жалілася на нього, але всі рідні добре знали, що він дозволяв собі хамовито з нею розмовляти і навіть прикладати фізичну силу.
– Він все життя пропрацював на залізниці, то звідки йому навчитися елементарного етикету? – виправдовувала Ніна чоловіка.
Робота у нього справді була нелегкою. Він часто недосипав, багато працював і втомлювався. Саме тому здоров’я добряче страждало. Через це профспілка регулярно видавала своїм співробітникам путівки в санаторій. Спочатку дід нехтував ними, але коли розпочалися серйозні проблеми зі спиною, то за рекомендацією лікаря згодився поїхати.
Дружина зібрала йому валізу, склала туди все необхідне і тихенько раділа, що проведе три тижні в спокої. Тепер вона могла сама обирати, який канал дивитися. Їй не потрібно було слухати постійних докорів та невдоволення. І ніхто не димів посеред вітальні.
На радощах Ніна напекла пирогів і зайшла в гості до всіх подруг, що поділитися новинами про поїздку свого чоловіка.
Пройшло три тижні. Дід саме мав повернутися додому, але натомість від нього прийшла лише телеграма. У ній було сказано наступне: “На мене не чекай, бо я не приїду. Буду жити з Галею”.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Бабуся зовсім не засмутилася від цієї новини, а навпаки, вклякла на коліна і почала дякувати Богу за своє щастя.
Вона зібрала усі пожитки діла, його улюблені сорочки, документи та інші дрібниці й винесла їх на веранду. Їй хотілося позбутися навіть духу строго.
Через два тижні чоловік прийшов додому, забрав свої речі, оформив документи на роботі щодо переводу в інше місто і зник. Жодних пояснень. Та Ніну це влаштовувало, адже вона лише хвилювалася через те, що чоловік може передумати.
Тепер Ніна могла затіяти в будинку ремонт і поклеїти нові шпалери, адже дід раніше забороняв це робити. Жінка змінила усі штори й фіранки. Нарешті їй було комфортно й приємно у власному домі. Навівши лад всередині, вона взялася за город. Тепер на її грядках росла полуниця. Чоловік ніколи не любив цю ягоду, тому садили вони лише малину:
– За нею не потрібно доглядати. Без жодних зусиль вона сама росте.
Нарешті Ніна змогла й вишню посадити, а поруч сливу і навіть персик.
На столі стояв новенький сервіз, який багато років чекав свого часу в серванті. А старі тарілки, обдерта клейонка і обмилки господарського мила опинилися в смітнику.
Ніна буквально розквітла на очах. Здається, навіть помолоділа. Зморшки на обличчі розгладилися, а в погляді більше не було втоми. Новий спосіб життя сприятливо впливав на жінку. Після 50-ти у неї відкрилося друге дихання.
До бабусі навіть почали приходити кавалери, але тепер вона знала, що її щастя полягає у свободі й відсутності чоловіка. А пекти фірмові пироги вона має для кого.
Чи сподобалася вам ця історія?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
