Оля зайшла на кухню та заварила собі міцної кави. Присіла на стільчик та почала гортати газету. Оголошення про рекламу та анонс улюбленої телепередачі її не приваблювали. Вона вже хотіла перегорнути сторінку, однак побачила фото дівчинки. Світле волоссячко, карі оченята та маленька ручка. Точніше, протез…
… Мати кричала, сестра крутила пальцем біля скроні. Оля ревіла: 17 років, вагітність, він посміявся, сунув сотню («більше не можу») і пропав.
Термін вже був великий, далі приховувати не могла.
– Про що ти думала? Ганьба яка, сором! Виростила на свою голову! Як я людям в очі дивитися буду?! – Мати розійшлася не на жарт, захлиснули страх і відчай, і не думала, що її молодшій дочці, майже дитині, раз в сто гірше.
Старша сестра сміялася, але, в загальному, з матір’ю була згодна. Олю жаліти ніхто не збирався. Якось не вміли в цій сім’ї любити і жаліти. Жили три жінки під одним дахом, але, як зрозуміти і підтримати один одного, не знали.
– Роби що хочеш! Іди куди хочеш, але щоб ЙОГО не було! Ти мене почула! – кричала мати.
І дівчина пішла. Грюкнула дверима, наговоривши наостанок образливих слів. До пологів додому так і не повернулася – жила то в однієї подружки, то в іншої.
Прийшов термін – народила. Звичайно, потайки мріяла – побачить бабуся внучку і відігріється у неї серце. Адже бабусі так люблять онучок!
А дівчинка народилася калікою. Оля як куксу замість ручки побачила – заридала, заголосила.
День сльози лила і наважилася – написала відмову. З пологового будинку приїхала додому. Спустошена, байдужа. «Мертва», – сказала сестрі. Та матері. Більше ні слова. Тема була закрита.
Минали дні, місяці. Через півтора року до обласного будинку дитини заглянув журналіст міської газети і зробив кілька фотографій. Одну з них надрукували в постійній рубриці «Фото тижня» з підписом: «Це теж наші діти. Софійка, 1.5 роки. Обласний будинок дитини»
Свою дівчинку Оля впізнала відразу. Коли старша сестра вбігла в кухню і побачила дівчину, яка б’ється в істериці, злякалася:
– Що?! Що з тобою! Мамо! Мамо! Олі погано! Мамо!
– Це моя! Моя! Це моя! Дівчинка! Софійка моя! Мамочка! Мамочка! Це вона, моя! ..
Оля трясла газетою перед притихлими сестрою і матір’ю і кричала:
– Моя! У газеті фото впізнала … ручку впізнала! Я ручку побачила, ручку! ..
– Софійка, обласний будинок дитини – пошепки прочитала сестра і мовчки простягнула газету матері. Мати глянула і заголосила.
На наступний день розчинилися двері кабінету головлікаря «Будинку дитини», куди увірвалися три жінки.
– Віддайте! Будь ласка! Це ми! Це наша Софійка! Наша!
Через місяць Оля гуляла з дівчинкою. Це була її донечка.
Оля заслуговує на другий шанс? Чому? А ви б змогли пробачити дівчині?
