Нещодавно я почала жити зі своїм хлопцем Степаном. Чесно кажучи, це не була моя ініціатива, просто оренда попереднього житла закінчувалася. Тому Степан одного дня запропонував з’їхатися. Часто ображався на мене, що я його не люблю, бо не хочу жити разом. Мовляв, якщо мені легше з незнайомими людьми під одним дахом ночувати, а не з ним, то краще б ми розійшлися і все. Я не витримала таких постійних докорів та все-таки погодилася.
Однак, це була моя найбільша помилка. Тоді Степан звільнився з роботи, тому часто просив гроші у друзів та батьків. Бувало, що вся моя зарплата йшла на квартиру та комунальні послуги, ледь вистачало на продукти. Але згодом я побачила, що хлопцю так зручно жити – навіщо надривати спину, коли татко може дати декілька тисяч гривень чи привезти додому дорогі продукти. Тому щоразу я чула нові відмовки – там зарплата маленька, там графік нестабільний, а тут взагалі досвіду мало. Хоча я звикла сама себе забезпечувати ще з 18 років, аде переїхала до міста на навчання, а Степан місцевий.
Думала, що раз він не хоче працювати, то, можливо, буде мені допомагати по господарстві? Ну я ж втомлююся на роботі, приходжу пізно та не маю сил готувати та прибирати. Але й тут я помилялася. Ледь не щодня мене зустрічав порожній холодильник, брудний посуд та ще багато справ по дому. А Степан грав у приставку чи дивився телевізор на дивані. А біля будинку декілька днів тому відкрили нову їдальню й ціни там були досить адекватні, тому після роботи я йшла туди. За домашній борщик, котлетку та салат я платила 30 гривень. А зранку забіжу, куплю каву та свіжу булочку та хутчіше до офісу. Вже всі кухарі та офіціанти мене знали особисто. До речі, там готують досить смачно і я часто прошу добавки.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я вже помалу почала шукати собі нове житло, адже не могла більше терпіти такого неробу. Як далі жити разом? Він жодного разу не зустрів мене з роботи, не приготував вечерю. Про пошуки роботи я вже мовчу, адже не хочу знову чути порожні обіцянки. Нема сенсу далі продовжувати такі стосунки, якщо мене не поважають. Тому одного дня просто попрощалася, зібрала всі свої речі та переїхала геть. Степан обіцяв змінитися та казав, що обов’язково знайде роботу – лиш би я залишилася. Знаю, що насправді боїться втратити не мене, а гроші. Я ж його забезпечувала! Однак, піти від нього – найкращий варіант. Не вірю, що такі люди, які він, можуть змінитися.
Тепер, коли я чую від знайомого друга таке виправдання, як “там мала зарплата / погані умови / далеко їхати” то зразу ставлю крапку на такому “чоловікові”. Знаю жінок, які ходять на другу роботу або працюють декілька змін поспіль, лиш би принести додому зайву копійку. Не розумію дівчат, які готові терпіти це все. Навіть придумала спеціальний термін для таких чоловіків – “Синдром Степана”, на честь колишнього. Тому, любі дівчатка, якщо ви побачили такого хлопця, як Степан, то хутчіше тікайте геть. Нічого доброго від них не дочекаєшся, хіба на Попелюшку перетворишся! Не обманювати себе марними сподіваннями, що він зміниться.
Ви породжуєтеся з думкою дівчини? Чи зустрічали ви колись таких чоловіків?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
