– Олю, збирайся. Тітка Валя нас кличе на дачу. Каже, помирилися. Я ще слухавку не поклала, а вона вже додала: “І Бориса бери. Чоловічі руки потрібні”.
Я тоді тільки глянула на маму й сказала:
– Вона не миритися хоче. Вона знову нас упрягти хоче.
Ми з Танею двоюрідні сестри. Різниця між нами – два місяці. Але з дитинства було так, ніби вона пані, а я при ній прислуга. Їй – нові сукні, мені – її розтягнуті кофти. Їй – цукерки в кишеню, мені – “доїси, що лишилось”. Навіть гумові чоботи мені якось дали її старі, а вони тиснули так, що я ноги стерла до крові.
Коли в Тані батько пішов із сім’ї, бабуся ридала, носила їм яйця, банки з тушонкою, мішки картоплі. Коли в мене помер тато, мама сиділа чорна, як земля. А бабуся тільки й кинула:
– Твоя сестра без чоловіка вже два роки живе. І ти звикнеш.
Після того я все запам’ятала. Хто плакав по-справжньому, а хто просто тягнув із бабусі все, що можна.
У селі ми з мамою горбатилися постійно. Я ще школярка була, а вже тягала відра, чистила свинарник, полола грядки. Таня в цей час сиділа на лавці з телефоном і стогнала:
– Мені щось недобре.
А ввечері бігала з подружками до клубу.
Бабуся тільки прикривала її:
– Не чіпай Таню. Вона слабенька.
Слабенька, ага. Їсти сало з каструлі й забирати додому найкраще – на це сил вистачало.
Найгірше було тієї осені, коли ми копали картоплю. Я взяла з собою Бориса, тоді ще мого нареченого. Він приїхав після зміни, брудний, голодний, але мовчки копав до темряви. Ми насипали мішки, розсортували: велика, середня, дрібна.
І тут бабуся вийшла з сараю, кинула нам старі мішки й каже:
– Оце ваше. Дрібна.
– А велика кому? – питаю.
– Валі й Тані. У Тані дитина, їй чистити дрібну незручно.
Я тоді аж лопату в землю встромила.
– Тобто ми копали, а їм – велика?
– Не подобається – нічого не бери, – гаркнула бабуся.
Я мовчки взяла ключі від причепа в Бориса, відчинила борт і сказала:
– Вантажимо велику. Все, що ми викопали своїми руками.
Мама аж зблідла:
– Олю, не треба…
– Треба, мамо. Досить.
Борис зрозумів усе без слів. За п’ять хвилин у причепі вже лежали найкращі мішки. Бабуся кричала, махала руками, телефонувала Валі. У мене досі в голові той її вереск:
– Злодійка! Невдячна!
За годину подзвонила тітка Валя. Я взяла телефон у мами.
– Ти що собі дозволяєш? – заверещала вона. – У Тані немовля! Їй потрібна добра картопля!
– То приїжджайте й копайте, – сказала я. – А ми вам більше не батраки.
І скинула дзвінок.
Після того вони з нами не говорили п’ять років. Ні тітка, ні Таня. Зате коли бабуся зовсім здала, мама все одно їздила до неї. Возила ліки, крупи, хліб, міняла постіль. Валя з Танею приїжджали рідко, зате з пакетами назад – регулярно. То банки заберуть, то курку, то стару шафу з хати винесуть.
Коли бабуся померла, стало ще брудніше. На похороні Валя вже біля хвіртки почала:
– Будинок треба або мені, або вам. Але якщо вам, то ви мені мою частку грошима віддасте.
Мама стояла з чорним платком, ще очі не висохли, а та вже про гроші.
Будинок продали. Поділили все порівну. Ми думали, на тому кінець. Аж ні.
Через кілька років Валя раптом “помирилася”. Дзвонить мамі солодким голосом:
– Приїжджайте на Танину дачу. Посидимо по-родинному.
Я ще тоді сказала:
– Не вірю їй.
А мама, як завжди:
– Ну може, люди змінилися.
Ми приїхали в суботу. У дворі – стіл, нарізка, пляшка, салат у пластиковій мисці. Таня в новому спортивному костюмі, ніби господиня життя. Обійми, усмішки, сюсюкання. Я вже майже подумала, що, може, й справді без скандалу.
А потім Валя винесла з сараю відра, рукавиці й мішок насіннєвої картоплі.
– Ну що, досить сидіти. Город чекає. Борис нехай мотоблок витягує, а ви з Галею саджайте.
Я навіть не одразу повірила.
– Ми що, для цього сюди їхали?
– А для чого ще? – фиркнула Таня. – Родина ж має допомагати.
– Родина? – я вже встала. – Це ти зараз серйозно?
Мама почервоніла й тихо каже:
– Валю, ти ж казала, просто в гості.
– А що такого? Поїсте потім. Не переломитесь, – відрізала вона. – Ви ж усе життя до землі звиклі.
Оце й був момент, коли вона перейшла межу. Але справжній удар був далі.
Борис пішов до машини по воду, а я випадково почула, як Таня в будинку шепоче комусь по телефону:
– Та не переживай. Зараз вони посадять, а восени ще й викопати покличемо. Оля дурна, але мати в неї м’яка. Приїдуть.
У мене аж руки затрусилися. Я зайшла в кімнату без стуку.
– Повтори.
Таня зблідла, сховала телефон за спину:
– Ти підслуховувала?
– Ні. Я нарешті почула правду.
Валя вискочила слідом:
– Не смій влаштовувати сцену в чужому домі!
– У чужому? – я вже кричала. – Та ви нас усе життя за безплатну силу тримали. І зараз те саме.
Тут Борис мовчки підійшов до столу, взяв ключі від мотоблока, які Валя вже поклала біля тарілок, і кинув їх просто в миску з салатом.
– Шукайте собі інших дурнів, – сказав він.
Таня заверещала:
– Та хто ви такі взагалі? Ми вас запросили!
– Ні, – сказала я. – Ви нас викликали. Як трактор.
Мама стояла бліда, дивилася то на мене, то на сестру. А потім раптом зняла з гачка свій плащ, взяла сумку й тихо, але так, що всі почули, сказала:
– Все. Більше ти мені не сестра.
Валя аж рота відкрила.
– Через город?
– Ні, – відповіла мама. – Через усе життя.
Ми вийшли. Уже біля хвіртки Валя крикнула нам услід:
– Ще приповзете!
Я обернулася й сказала:
– Картоплю собі сама саджай. І дочку свою нарешті підніми з лавки.
Сіли в машину. Я заблокувала її номер у маминому телефоні й поклала слухавку в бардачок.
І більше ми туди не їздили.
