– Ти куди валізу так набив? У “відрядження” чи до баби? – я поставила перед Дмитром його телефон, роздруківку квитків і чек з готелю.
Він аж зблід. Але швидко оговтався.
– Ти в моєму телефоні рилася? Ти взагалі межі знаєш?
– Межі? Це ти мені про межі? Коли в тебе квиток на море на двох. На тебе і якусь Марину.
Він схопив телефон зі столу, перевернув екраном донизу і почав кричати, що це “робоча поїздка”, а Марина – “колега”. Я мовчки відкрила шафу і дістала його нові плавки з етикеткою, сонцезахисний крем і сорочку в пальми.
– Дуже діловий набір. Особливо крем.
Він зірвався.
– Не влаштовуй цирк! Я втомився від твого контролю!
Я тоді ще нічого не сказала. Просто подивилась на каструлю з недоїденим борщем, на пакет з ліками для моєї мами, який я купила зі своєї зарплати, і на конверт з грошима, що лежав у шухляді “на комуналку”. З того конверта вже бракувало половини. На його “відрядження”.
Вранці я сама застібнула йому валізу.
– Ключі взяв? Документи взяв? Нічого не забув? – спитала я так спокійно, що він навіть розслабився.
– От бачиш, можна ж без істерик, – кинув він і сухо чмокнув мене в щоку.
Щойно двері за ним зачинились, я подзвонила подрузі Галі.
– Все. Поїхав. Бери паспорт. Сьогодні їдемо теж.
Куди він їде, я знала давно. Не тому, що “жіноча інтуїція”. Я вночі відкрила його банківський додаток. Там були бронювання, перекази, назва готелю і навіть повідомлення від Марини: “Коханий, тільки не забудь шампанське”.
Я ще й дещо інше побачила. Не тільки море. Дмитро вже три місяці перекидав гроші з нашого спільного рахунку на картку свого брата. Потихеньку. Щоб перед розлученням лишити мене з носом.
Оце був його справжній план. Не просто коханка. Він уже готував собі запасний вихід.
Я не плакала. Я пішла в банк.
Зняла виписку. Заблокувала доступ до спільного депозиту, бо він був оформлений на мене. Потім заїхала до нотаріуса. Квартира, яку колись Дмитро сам переписав на мою маму, щоб її не забрали його кредитори, юридично давно була не його. Він про це забув. А я – ні.
Увечері ми з Галею вже були в тому ж місті біля моря. Не в його готелі. Поруч. Я не хотіла випадковості. Я хотіла, щоб він мене побачив.
На третій день ми вийшли на набережну. Він ішов в обнімку з Мариною, в шортах, у тих самих нових плавках, і ніс пакет з фруктами та пляшкою вина.
Побачив мене – і став як укопаний.
– Лариса?.. Ти що тут робиш?
– Відпочиваю. А ти? Начальство вже відпустило з “відрядження”?
Марина смикнула його за руку.
– Діма, хто це?
Я глянула на неї.
– Я – дружина. Законна. А ти, виходить, та сама “колега”.
Вона відступила на крок.
– Ти сказав, що давно живеш сам.
– Марина, закрий рот, – прошипів він.
Оце і був момент, коли він перейшов межу. Не зі мною. З нею. При мені. Як з річчю.
Я дістала з сумки ще одну папку.
– Не шипи. Краще послухай. Ось виписка з банку. Ось перекази твоєму брату. Ось бронювання готелю. Ось копія заяви на розлучення. І ще – замки в квартирі я вже змінила.
Він кинув пакет на плитку. Яблука покотилися по набережній.
– Ти не маєш права!
– Уже маю. І ще новина. Твої речі я склала в мішки. Стоять у мами в гаражі. Забереш через адвоката.
Марина вихопила в нього телефон.
– То це правда? І квартири в тебе нема? І грошей нема? Ти мені розказував про машину, про ремонт, про “все буде наше”.
Я всміхнулась.
– Нічого вашого там нема. Там навіть рушники мої.
Він кинувся до мене, схопив за лікоть.
– Ти зараз підеш зі мною і ми все вирішимо!
Галя одразу влізла між нами.
– Руки прибрав.
А я спокійно зняла його пальці зі своєї руки і сказала так, щоб чули всі навколо:
– Ще раз мене торкнешся – викличу поліцію прямо сюди. І розкажу не тільки про коханку, а й про твої борги.
Марина в ту ж секунду жбурнула йому в груди його телефон.
– Сам розбирайся. Я на бідних брехунів відпустку не трачу.
І пішла.
Він стояв посеред набережної, з розбитим екраном у руках, без Марини, без грошей, без квартири.
Я поправила сумку на плечі і сказала:
– Ключі можеш не шукати. Вони вже не твої. Зустрінемось у суді.
